Читати книгу - "Вники, Міхал Шьмеляк"

– Про монастир мені сьогодні згадав і парох, – сказав Косма.

– Чи то, інформація підтверджена. Є також цікавий факт, про який я сама не знала, незважаючи на

те, що проводила багато часу у Вниках. Бо, знаєш, я народилася не тут, але моя бабуся жила в хаті на початку

села, я до неї приїжджала і інколи половину канікул бігала з місцевими дітьми по лісах. Вони розповідали

різні історії, і лише коли я сьогодні в університеті почула про Чортів Дуб, все зв'язала.

– Чортів дуб? – здивувався Косма. – Звучить як приваблива назва для туристичної пам’ятки.

– Слухай сюди. – Майя опустила жердину. – Коли я була малою гівнюхою, то літала тут без жодного

контролю. Інші часи, ніхто не пильнував за дітьми, як сьогодні. У всякому разі, а що тут могло статися? Навіть

машини не їздили, зранку вантажівка по молоко і "жук" з товарами для крамниці. Зрозуміло, у Вниках був

кінець дороги. Остання точка на карті, далі тільки ліси та гори. І ось одного разу ми знайшли стару покришку, не знаю звідки вона і взялася, може залишилася якась післявоєнна, хто знає. Один хлопець надумав зробити

з неї гойдалку, інший нашвидкуруч свиснув у батька мотузку з сараю, і ми пішли шукати відповідне дерево.

Навколо були ліси, але це мало бути особливе місце, подалі від дорослих, щоб нам ніхто не заважав. Ми

натрапили на галявину з величезним дубом, якісь діти щось бурмотіли собі під ніс, що вночі тут страшно, а

вдень кому до того діло? Нарешті наша гойдалка повисла на міцній гілці, і все було чудово. Війни за те, кому

першому гойдатися, потім дуріти, поки не прийшов тато Сільвії, тієї, що зараз працює в крамниці, і не погнав

нас.

– Костельний, — сказав Косма, що, ймовірно, врятувало дівчині життя, бо вона нарешті набрати

повітря в груди.

– Так, костельний. Тільки він нас не прогнав просто тому, що ми шуміли чи ще щось. Він мало не

плакав, наче ми зробили щось жахливе. А потім він розсердився, витяг ремінь зі штанів і кілька наших

отримали по дупах. Підозрюю, що Сільвія більше за всіх.

Майя зробилася сумною.

– Мені не подобається цей чоловік.

– Мабуть, він нікому не подобається, навіть власним дітям. Навіть пароху. Але його терплять і

закривають очі на його хамство і різні витівки. Це значна особа у Вниках. Те, що він нас тоді відлупцював, нікого не хвилювало, були випадки, коли дітей били, і це було нормально.

– Але він мав на увазі дуб, — сказав Косма.

– Так, це кляте дерево. Мене не спіймали, може, тому, що я не місцева, і побити ременем міську

дитину було дурістю, а може, тому, що я швидко підбігла до краю лісу і стрибнула у кущі. Коли старий

Валентій усіх розігнав, він заправив ремінь назад у штани й спокійно пішов до дерева. Кілька разів

47

перехрестився, став на коліна і почав молитися. Я стояла як паралізована, і мені страшенно хотілося пісяти, але я боялася навіть поворухнутися, щоб він мене не почув. Я просто була налякана. А він тим часом

піднявся з колін і підійшов до дерева, обійняв його та погладив, як люди інколи роблять з кіньми, не знаю, чи ти таке бачив.

– Так.

У Косми був у житті короткий епізод верхової їзди, але після другого заняття він її кинув. Коли його

запитували чому, він завжди відповідав, що як тільки він стрибнув у сідло, то був нажаханий тим, що коня

явно було мало попереду і занадто багато ззаду. Йому здавалося, що він ось-ось злетить над вузькою шиєю

тварини в повітря. Однозначно він віддавав перевагу мотоциклам, де відчував, що все залежить від нього

самого. Він згадав, як дівчата, які навчали верховій їзді, виводили тварин зі стайні, ніжно гладили їх по шиях, плескали по боках, а в кінці уроку розчісували і чистили тварин, співаючи їм пісень. Він заздрив цим

тваринам, що хтось так піклується про них.

– І повір мені, – продовжувала Майя, – він плакав і вибачався перед деревом, обіцяючи, що все

буде добре. Ніби воно могло раптом вирвати коріння з мокрої землі, засукати вітки й рушити вниз до села, до тих клятих Вників, і почати вершити правосуддя. Щоб помститися за ці качелі, а може, за роки гріхів, за те, що вбили і стерли пам'ять про старих богів. Хапати втеклих мешканців своїми гіллястими лапами, ламати їм

хребти, пожирати їхні нутрощі, харчуватися ними, як інші дерева сонцем і дощем. Ніби воно потребувало

поклоніння і честі замість сонця. Крові замість дощу. Я майже зовсім забула про цю подію, лише згадка мого

професора про монастир і Диявольським дубі відкрила в моїй пам’яті забуту шухляду.

– Чому діти сказали, що там страшить?

– Це звичайна поведінка в громаді, незалежно від культурного походження. Кожній групі потрібне

місце для прояву добра, у Вниках це, ймовірно, буде костел, і зла, в даному випадку - це дерево. Історії про

диявола, який приходить до дерева, нашіптують довгими зимовими вечорами при світлі свічок, є чітким

повідомленням про