Читати книгу - "Корона Медіаносу. Балада про тигрів, собак та щурів, Арія Вест"

Релі покосилася на річку. Поруч із нею лежали трупи тих дітей, яких вона встигла розчаклувати. Та жодного із них уже не треба було рятувати. Вона із такою надією сподівалася знайти Венді, що коли знайшла, розчаклувала і побачила її живою, то чомусь подумала, що вижили й інші.

Однак правда була далекою від реальності.

Вона знову помилилася.

Думала, що зможе урятувати усіх.

Зрештою, зараз вона у такій же ситуації, як п’ять, як десять років тому.

Ну, вона хоча б змогла урятувати одне невинне життя.

Релі уявляла, що Венді уже добігає до виходу з лісу. Рука її тим часом стискала кинджал і запихала його за пояс, поки пантера дихала їй в обличчя, мовби спеціально затягуючи час перед укусом.

Вона не використає його. Тільки не так. Ця дівчинка не винна, що народилася монстром, не винна також і в тому, що у неї не було нікого, хто міг би навчити її самоконтролю.

Тож Релі просто зронила, дивлячись вниз і поволі обхоплюючи рукою один із найбільших каменів поруч із собою:

― Мені шкода.

Та вибачалася вона не через те, що хотіла ударити пантеру каменем, який би не спричинив їй жодної шкоди, котра б не загоїлася за кілька хвилин. То не було також і вибачення перед самою собою за черговий безглуздий вчинок. То було вибачення перед дівчинкою. То були співчуття тому, яким її зробило несправедливе життя. Життя, у якому у неї ніколи не було підтримки.

І, здається, десь в глибині душі дівчинка-перевертень саме так і усвідомила ці слова, бо раптово зупинилася, хоча була уже готова роззявити пащу і відірвати чималий шмат тіла фактично беззахисної у той момент принцеси.

Зві-і-ісь!

Зненацька із темряви каньйону долинув підозрілий звук, наче метал на величезній швидкості розтинав повітря.

У наступну мить очі де Вантелл тільки й побачили, як із темряви вилетіло щось схоже на гігантський срібний ланцюг. Воно із шаленою силою влетіло у пантеру, відкинуло її аж у воду, а тоді, обхопивши тіло тварини магічним ривком, повністю обвило її. Пантера, грізно ревучи, чинила опір, та ланцюги, на котрих поміж ланками були ще й різноманітні зазубрення у вигляді магічних символів, стали буквально випромінювати темряву.

Вжух!

Ланцюги рвучко затягнули пантеру під воду, сплески розлетілися в сторони. Релі з шоком спостерігала за тим, що відбувалося, поволі випускаючи із руки камінь, який заготувала для самозахисту…

Пантера пручалась, ричала навіть у воді, брикаючись із сторони в сторону, та ланцюги, що сковували її тіло, не збирались відступати. Темрява миттю оточила її з усіх сторін. А тоді вш-ш! Із гігантським сплеском води з річки на берег ланцюги викинули мокру до нитки дівчинку у подертому фіолетовому плащі…

І в ту ж мить ланцюги різко притягнулися в темряву, звідки, зовсім поруч із Релі, долинув харизматичний чоловічий голос:

― Треба ж, із такою зброєю в руках, і не завалити звичайнісінького перевертня, ― незнайомець, здається, в якійсь мірі просто насміхався із ситуації, хоча разом із тим в його голосі відчувався всепоглинаючий смуток, мовби він більше намагався насміхнутись із самого себе, аніж із принцеси.

Релі стрепенулась. Її обличчя вперше за увесь час від того, як вона прокинулась на островах групи Фаар, пронизали емоції тотального шоку.

― Одначе, ти до біса смілива, раз вирішила врятувати життя двох дітей, ризикнувши своїм. Я б сказав, смертельно смілива.

Ці слова мовби окропом ошпарили свідомість принцеси. Незважаючи на втому від виснаження внаслідок розтрачених магічних сил, вона рвучко скочила на ноги й оглянулася у темряву. Принцеса не змогла побачити багато. Та там, у тіні, абсолютно точно хтось стояв. Із міцним тілом, одягнений у лляну сорочку і шкіряні штани, він стискав у жилавих смуглих руках рукоятку свого ланцюга. Обриси голови, а тим більше обличчя, було неможливо розгледіти, але то був… точно вже знайомий їй по голосу хлопець…

Голову принцеси моментально пронизали обривки спогадів.

У них вона, на вигляд ще років вісімнадцяти, будучи у брудному і ще не так давно новому вишуканому платті світло-голубого кольору, сиділа у холодній темниці, обпираючись спиною на потріскані гнилі ґрати. Дівчина буквально сиділа у багнюці, та раптом рвучко скочила на ноги і закричала зовсім не характерним для теперішньої себе дзвінким нахабним голосом:

― Ей, ви!! Хто б ви не були, негайно звільніть мене! Я… я Аврелія де Вантелл, принцеса Медіаносу! Якщо ви не звільните мене прямо зараз я… я… ― імовірно, її мозок не встигав вигадувати слова, перш ніж вони вилітали із її рота. ― Ви… ви дуже сильно про це пошкодуєте!!! ― щодуху прокричала вона, а тоді затупотіла ногами по багнюці і, не почувши жодної відповіді від своїх поневолювачів, знову всілася сукенкою у болото і прислонилася спиною до гратів.

Невдовзі виявилося, що у сусідній камері, цілковито наповненій темрявою, хтось був. Його голос донісся із самого кінця клітки, харизматичний і проникливий:

― Треба ж, а ти, виявляється, смілива, принцесо, ― зронив він, а тоді, секунду помовчавши, додав, наблизившись, бо наступне прозвучало прямо над вухом Релі: ― Я б навіть сказав, смертельно смілива.