Читати книгу - "Аустерліц, Вінфрід Георг Зебальд"

лаявся ламаною німецькою і заразом розповідав вже не знаю яку історію, а потім, ще тримаючи в руці стокронову купюру, яку він одержав від мене, як то кажуть, безслідно зник. Якщо покинутість цього міста, яке своєю геометричністю нагадувало ідеальне Місто Сонця Кампанелли, справляла гнітюче враження, то ще більше пригнічувала непривітність німих фасадів зі сліпими вікнами, за якими, хоч як я приглядався, не ворухнулася жодна фіранка.

Я не міг уявити, хто мешкає в цих похмурих будинках і чи взагалі там живуть люди, проте, з іншого боку, я звернув

увагу на те, як багато сміттєвих баків, пронумерованих червоною фарбою, стоїть на подвір’ях уздовж стін. Та найбільш моторошними мені здалися двері й брами Терезина,

всі вони виглядали наглухо зачиненими, так, ніби перекривали доступ до непроникної темряви, де ніколи не було світла і де, як мені здавалося, сказав Аустерліц, вже нічого не ворушилось, окрім штукатурки, що обсипалася зі стін, та павуків, які, сукаючи нитки, хутко дріботіли лапками по дощатій долівці або терпляче завмирали в павутинні. Якраз недавно вві сні, на порозі пробудження, я зазирнув до такого Терезинського казарменого будинку. Від підлоги й аж до стелі він був цілковито вкритий шарами майстерно виплетеного павутиння. Ще пригадую, як у напівсні я намагався утримати в пам’яті цю сіру як порох сновидну картину, яка починала ворушитися від найменшого протягу, намагався розгадати, що криється за нею, але картина ставала дедалі більш розпливчастою, на неї накладався спогад про мерехтливі вітрини крамниці ANTIKOS BAZAR на західному боці міської площі, перед якою в полуденний час я довго стояв, сповнений,

як з’ясувалося, марною надією, що хтось прийде й відчинить цей химерний магазин. Наскільки я бачив, ANTIKOS BAZAR, за винятком однієї крихітної продуктової крамниці, був єдиним магазином у Терезині. Він займав увесь фасад одного з найбільших будинків і, гадаю, також сягав далеко в глибину споруди. Власне, я міг бачити лише те, що було виставлено напоказ у вітринах, що, звісно, становило тільки мізерну частку всілякої всячини, зваленої там усередині. Але й ті чотири натюрморти, що були цілком свавільно виставлені разом і, здавалося, природно зрослися із віддзеркаленим у шибках чорним гіллям лип, які оточували площу, були наділені такою притягальною для мене силою, що я довго не міг від них відірватися й, притиснувшись чолом до холодної шибки, вивчав сотні різноманітних предметів, так ніби з одного з них або ж якогось зв’язку між ними можна було вивести однозначну відповідь на багато незбагненних питань, які мене хвилювали.

Що могла означати ця святкова скатертина з білим мереживом, яка висіла на бильці отоманки, або крісло з вітальні, оббите вже побляклою парчею? Яку таємницю приховують три латунні ступки різних розмірів, які мали в собі щось від пророцтва оракула, кришталеві тарелі, керамічні вази та глиняні глеки, бляшана рекламна вивіска, на якій було написано Theresienstädter Wasser[75], скринька з морськими мушлями, мініатюрна катеринка, кулясте прес-пап’є, на скляній поверхні якого плавали чудові морські квіти, модель корабля, різновид корвета з напнутими вітрилами, вишита блуза в народному стилі з легкого світлого льону, ґудзики з оленячого рогу, російський офіцерський картуз велетенського розміру й разом з ним — оливково-зелений кітель із золотими погонами, рибальська вудочка, мисливська сумка, японське віяло, безкінечний ландшафт, намальований тонким пензлем на абажурі лампи із зображенням річки — чи то в Богемії, чи, може, у Бразилії? А ще в невеличкій вітрині, не більшій, ніж коробка з-під взуття, на спиляній гілці застигло опудало білки, місцями поїдене міллю, білка незворушно вп’ялась у мене своїми чорними як ґудзики очима, і раптом з далекого забуття я пригадав її чеську назву — veverka, вивірка, — так ніби нарешті в пам’яті виринуло ім’я давно забутого друга. Що може означати, питав я себе, сказав Аустерліц, ця річка, що нізвідки не витікає та нікуди не впадає, а постійно повертається до самої себе, що може означати ця вивірка, ця білка, яка назавжди застигла в одній позі, або порцелянова композиція кольору слонової кістки, що зображає героя, який, сидячи на здибленому коні, обернувся назад, щоб лівою рукою притягти до себе невинне жіноче створіння, яке втратило останню надію, притягти до себе й порятувати з якоїсь не зрозумілої глядачеві, але, без сумніву, жахливої біди.

Так само поза часом, як і ця увічнена мить порятунку, що постійно відбувається саме зараз, були всі ті предмети, які прибилися до Терезинського «базару»: оздоби, начиння та сувеніри, які внаслідок нез’ясованих обставин пережили своїх власників і перебули процес руйнування, так що між ними я заледве міг побачити власну слабку й ледь помітну тінь. Ще коли я стояв перед «базаром», продовжив за якусь мить Аустерліц, пішов дрібний дощ, й оскільки так ніхто й не з’явився, ні власник крамниці, якого, судячи з таблички, звали Авґустин Немечек, ні будь-хто інший, я врешті рушив далі, пройшов кілька вулиць в один, а потім в інший бік, аж поки на північно-східному розі міської площі опинився перед так званим музеєм гето, який спершу прогледів. Я піднявся східцями й увійшов у вестибюль, де за своєрідним касовим столом сиділа пані невизначеного віку в бузковій блузі та зі старомодною зачіскою. Вона відклала своє в’язання й, злегка кивнувши, подала мені вхідний квиток. На моє запитання, чи я сьогодні єдиний відвідувач, вона відповіла, що музей тільки недавно відкрився, тож тут буває мало приїжджих, а особливо в цю пору року та ще й у таку погоду. А місцеві мешканці все одно не ходять сюди, сказала вона й знову взяла до рук білу хустинку, до якої в’язала гачком облямівку у вигляді пелюсток. Так самотою я ходив музейними залами, сказав Аустерліц, спершу пройшов через мезонін, а потім піднявся на верхній поверх, стояв перед таблицями з наочною інформацією, читав супровідні тексти, часом із поспіхом, а часом вчитувався в кожну літеру, пильно