Читати книгу - "Готель Велика Пруссія"

— До речі, не знав, що той шахрай Тойфель — ваш родич, — сказав комісар.

Самковський скривився.

— Шефе, я зовсім не пишаюся цим, тож якщо можна... Я просив би вас...

— Звісно, звісно, — заспокоїв його Вістович, — я мовчатиму про це як риба.

— Бартоломей був моїм кузеном. І мені пощастило, що він жив у іншій країні, тому в поліційних кадрах ніхто не дізнався, що я мав такого родича. Інакше про кар’єру в поліції мені довелося б забути.

Вістович знаком показав, що замикає рота на ключ. Щоправда, одразу після цього він знову його відкрив, аби залити туди чергову порцію позенського пива.

— Що ж, зі мною все зрозуміло, — промовив Самковський, — але що в Позені робите ви? І я, і Шехтель були переконані, що ви в Берліні.

— Я був там, — кивнув комісар, — але мусив перебратися сюди через одну справу, яку, сподіваюся, успішно сьогодні завершив.

— І тепер збираєтеся повернутися до Лемберга?

— Збираюся, але не раніше, ніж за кілька днів... До речі, Самковський, а як просувається справа того шпига, що ми з вами упіймали на вулиці святого Антонія?

Вістович запитав це обережно, й було помітно, як напружено він чекає відповіді.

— У Відні розшифрували всі записки, які ми знайшли... гм... при ньому...

Самковський гидливо скривився, згадавши, видно, як саме їх знайшли.

— Шехтель, як і хотів, отримав та скопіював їх раніше, ніж вони потрапили в Evidenzbüro. Полковник Редль, коли дізнався, оскаженів, проте директор свого досяг. З Міністерства поліції прийшла телеграма з подякою. І це вперше за десяток років! Бачили б ви тоді нашого директора. Ходив радісний і гордий. А мені навіть виписав премію...

Тут ад’юнкт, очевидно, згадав, що премія насправді мала б дістатись Вістовичу, тому вдруге затнувся. Комісар зробив вигляд, що не помітив його знічення, й знову приклався до гальби.

— Чи допитували того шпига-телеграфіста Кравцова ще раз? — запитав він, зробивши чималий ковток.

— Так... Власне саме тому Шехтель і скаженіє. Бо Кравцов зізнався, що ви примусили його...

— ...сказати, що його зверхники в Берліні, — нетерпляче закінчив Вістович, бо Самковський говорив надто мляво.

Запала незручна пауза.

— Мені негайно треба було до Берліна, — пояснив комісар, — Шехтель не відпустив би мене, тож я шукав причину.

— Найгірше не це, шефе, — співчутливо промовив Самковський.

— А що ж?

— Те, що Кравцов назвав справжнє місто, де знаходиться його таємне керівництво. За дивним збігом обставин — це Позен. Саме звідси він отримував інформацію, перешифровував її і надсилав у Росію.

— Що за інформація?

Самковський змовчав.

— Гаразд, — нервово зітхнув комісар, — але чи означає це, що ви у Позені також не тільки через смерть родича? Ви й далі провадите слідство?

Самковський неохоче, але ствердно кивнув.

— Тобто Шехтель відрядив вас сюди під носом у контррозвідки?

— У них своє слідство, а в поліції своє, — сказав Самковський.

— І ви шукаєте тут шпигунське гніздо, звідки Кравцов у Львові отримував інформацію? — допитувався притишеним голосом комісар.

Обличчям ад’юнкта пробігла тінь невдоволення. «Авжеж, — подумав комісар, — я знову втручаюся в його розслідування. У справу, яка може бути найважливішою в його кар’єрі... Ну що ж, не буду».

— Гаразд, — він допив своє пиво і дістав з кишені картку зі своєю адресою, — оскільки ви збираєтеся залишитися в Позені довше, ніж навіть мені повідомили, то при потребі можете знайти мене на Паулікірхштрассе. Це неподалік місця, де будується цісарська фортеця... Номер будинку там вказано... — він тицьнув у цифру 19 на своїй візитівці.

— Комісаре, не подумайте, що я... що навмисно...

— Все гаразд, — заспокоїв його Вістович, — іноді для успішного розслідування злочину доводиться брехати і навіть здійснювати ще один злочин. Нічого не вдієш. Однак скажіть мені... — він додав це, ніби мимохіть, — якщо ви й далі провадите цю справу, значить розшифрований текст при вас. Правда?

— Так, — сухо відповів Самковський.

— Що ж, думаю, ви будете не проти, якщо я гляну. Адже я вів цю справу разом з вами у Львові, — комісар ледве стримався, щоб не сказати: «Адже це я спіймав того шпигуна на св. Антонія».

Ад’юнкт обережно, мов заряджену зброю, дістав записника і розгорнув його перед Вістовичем. Рівним каліграфічним почерком, яким Самковський славився на всю львівську поліцію, там було написано:

«Июнь 14... Прин. 8 000 Havana

2 000 Rothschild

3 000 Coronas

Август 16... Отпр. 2 000 Havana

1 000 Rothschild

Сентябрь 15... Получ. 20000...»

Такими ж записами було списано дві сторінки.

— І що, на вашу думку, це означає? — вдавано байдужим тоном запитав комісар.

— Як на мене, все просто: у Львові ми з вами натрапили на мережу контрабандистів, які переправляли з Європи в Росію сигари. Адже Havana, Rothschild і Coronas — це все відомі марки сигар. Дорогих сигар. Цифри 8000, 2000,1000... — це кількість штук... Або... ящиків. Так, радше ящиків... Мережа ця, безперечно, тягнеться з Росії через Лемберг, сюди до Позена, потім, імовірно, до якогось із німецьких портів. Скажімо, з Гамбурга, куди прибувають кораблі з Південної Америки. Телеграфіст на вулиці святого Антонія повідомляв про розміри контрабанди своїх російських спільників. Принаймні так він сказав на допиті... Лемберг для них був своєрідним пунктом перевалу. Поліція вже шукає склади, де тимчасово мав би зберігатися товар, бо тут наш шпигун виявив затятість і не зізнається. Воно й не дивно, адже вартість такої кількості сигар навіть важко уявити!..

— Отже, сигари, — промовив комісар, коли Самковський замовк, — що ж, viel Spaß[46], як кажуть у цих краях.

Ад’юнкт прикусив губу і зняв запітнілі окуляри, щоб протерти їх хустинкою.

— Ну, гаразд, — процідив він крізь зуби, — а ви що про це думаєте?

— Як ви дали мені зрозуміти, це ваше розслідування, Самковський, — зауважив комісар, — тож я не збираюся втручатися...

— Шефе, я не хотів...

— Однак, — урвав його Вістович, — диявол, як відомо, ховається в деталях. Зверніть увагу хоча б на те, що російські слова «Отправлено», «Принято» і «Получено» скорочені до «Отпр.», «Прин.» і «Получ.», в той час як назви місяців подано повністю. Хоча логічно було б