Читати книгу - "Фірма"

«Заперечуй. Заперечуй. Заперечуй». Його викладач із кримінального права, там, у Гарварді, юрист радикальних поглядів на прізвище Московіц зробив собі ім’я на захисті у суді терористів, убивць і викрадачів дітей. Так його теорія захисту була простою: заперечуй! заперечуй! заперечуй! Не визнавай жодного факту, жодного свідчення, які би могли підтвердити провину.

Він пригадав професора Московіца тоді, коли літак приземлився в Маямі, і став продумувати новий план — план «Б» — згідно з яким улаштує несподіваний візит до школи і романтичну вечерю в її улюбленому закладі. Ні про що анічичирк — лиш про нелегку роботу на Кайманах. Він відчинив дверцята авто, уявив її вродливе усміхнене довірливе обличчя й відчув нудоту. У шлунку заболіло тупо й довго. Він поволі підійшов до входу, а легкий осінній вітерець підганяв у спину.

Коридори були тихими й порожніми. Справа кабінет директора. Мітч трохи почекав, чи його хто-небудь помітить, та не було нікого. Тож тихо попростував до третього класу і за дверима почув славний голос своєї дружини. Вона саме пояснювала, як працювати з табличкою множення, і враз з-за дверей побачила голову чоловіка з широкою усмішкою. Еббі аж завмерла, а тоді захихотіла. Вона вибачилася перед учнями, наказала сидіти на місцях і читати наступну сторінку. Вийшла і зачинила двері.

— Що ж ти тут робиш? — а він її обійняв і притис до стіни. Вона сполохано роззирнулася.

— Я скучив за тобою, — винувато мовив Мітч. Він, мов ведмідь, не випускав її з обіймів понад хвилину. Цілував у шию, впивався пахощами парфумів. У пам’яті виник образ дівиці. Ти ж падло таке, чому ж ти не втік?

— Ти коли повернувся? — запитала Еббі, вже поправляючи зачіску.

— Десь із годину тому. Маєш чудовий вигляд.

У її очах — волога. Такі прекрасні чесні очі.

— Як поїздка?

— Все ок. Я сумував за тобою. Коли тебе нема поруч — ніякої радості.

Вона широко всміхалася, відвела погляд.

— І я сумувала за тобою.

Тримаючись за руки, вони пройшли до парадних дверей.

— Сьогодні ввечері я хочу піти з тобою на побачення.

— Ти не на роботі?

— Ні, не на роботі. Я іду з дружиною до її улюбленого ресторану. Ми там їстимемо, поп’ємо дорогого вина, сидітимемо допізна, а коли повернемося додому, роздягнемося догола.

— Ти й справді скучив, — вона знову його поцілувала в губи, знову роззирнулася довкола. — А зараз краще тобі звідси піти, поки ніхто не побачив.

Так, непомічені, вони й дійшли до виходу.

Він глибоко вдихнув прохолодне повітря й швидко рушив до автомобіля. Вдалося. Він дивився їй в очі, пригортав, цілував — так, як завжди. Вона нічого не запідозрила. Вона була і здивована, і зворушена.

Девашер міряв кроками кабінет і нервово посмоктував сигарету. Посидів у пошарпаному кріслі, спробував сконцентруватися на записах у блокноті, та швидко знову скочив на ноги. Поглянув на годинник. Подзвонив секретарці. Подзвонив секретарці Ламберта. Ще походив туди-сюди кімнатою.

Нарешті аж через сімнадцять хвилин після призначеного часу Оллі минув охорону та з’явився у Девашера. Той стояв біля вікна, поглянув на гостя й сказав:

— Ти спізнися.

— Я зайнятий, — відповів Ламберт, сідаючи у старе дешеве крісло. — Що за терміновість?

Обличчя Девашера набрало хитрого та хижого виразу. Він театрально висунув шухляду, з гордим виглядом дістав великий конверт і посунув його до Ламберта.

— Наші, напевне, найкращі роботи.

Ламберт заглянув досередини й вражено витріщився на чорно-білі світлини розміром вісім на десять дюймів. Кожну уважно вичав, аж носом водив, запам’ятовуючи найдрібнішу деталь. Девашер поглядав на нього з гордістю.

Ламберт ще раз усе переглянув. Аж дихання збилося.

— Це просто неймовірно.

— Так, і ми теж так подумали.

— Хто ця дівка? — все ще роздивляючись фото, запитав Оллі.

— Місцева проститутка. Гарненька, правда ж? Ми її раніше не використовували, та закладаюся, тепер точно будемо.

— Я вже хочу з нею побачитися, і то чимскоріше.

— Ну, це без проблем. Я здогадався, що ти її захочеш.

— Не можу повірити. Як це їй вдалося?

— Спершу здавалося, що буде складно. Першій дівці він сказав, щоб ушивалася. Другою займався Ейвері, а з її подружкою твій пацан не схотів мати справи. Кинув її та пішов до маленького бару на пляжі. Ось там вона й вималювалася. Професіоналка.

— А твої люди де були?

— Та всюди. Ці фотографії зробили з-за пальми, за вісімдесят футів од них. Гарно вийшли, правда ж?

— Пречудово вийшли. Фотографу виділіть премію. І довго вони валялися в пісочку?

— Довгенько. Чудово підійшли одне одному.

— Видно, отримав неабияке задоволення.

— Нам пощастило. На пляжі не було нікого, і час гарно розрахували.

Ламберт підняв світлину над головою, придивляючись.

— Для мене зробиш пачку? — запитав Ламберт, ховаючи за світлиною обличчя.

— Звісно, Оллі. Я знав, що тобі сподобається.

— А я думав, що Мак-Дір буде стійкішим.

— Він стійкий, та він мужик. Він не одоробло якесь. Точно ми не впевнені, та можливо, наступного дня в обід він помітив стеження. Видно було, як щось запідозрив, гайнув торговим кварталом, а тоді зник. Він на годину спізнився на зустріч у банку з Ейвері.

— Куди він ходив?

— Ми не знаємо. Слідкували за ним просто з цікавості. Нічого серйозного. До біса! Може, десь просидів у барі в центрі. От просто зник, і все.

— Пильнуйте його. Він трохи мене непокоїть.

Девашер помахав іншим великим конвертом.

— Нічого турбуватися, Оллі. Тепер він у наших руках! Коли про це дізнається, готовий буде заради нас хоч убити.

— А що там із Таррансом?

— Ані сліду. Мак-Дір про нього нікому навіть не згадував — принаймні ми цього не чули. Часом важко простежити за Таррансом, та він, видно, старається триматися подалі.

— І його пильнуйте.

— Ти за мої справи не переживай, Оллі. Ти — юрист, адвокат, власник, маєш своє те хобі — вісім на десять. Ти керуєш фірмою. Я керую наглядом.

— Як там у Мак-Діра вдома?

— Не дуже. Вона не була захоплена ідеєю поїздки.

— І чим вона займалася, коли