Читати книгу - "Одного разу на Різдво"

— О, так піднесено й шляхетно, Лорі, — глузую я, здіймаючись на ноги та роблячи кілька кроків, бо кімната раптом викликає в мене клаустрофобію. Я був прикутий до неї місяцями, тепер усе, чого я прагну, — відчинити двері й вийти геть. Я міг би дійти до краю острова, потім — іти морем, не спинятися, поки не скінчиться все. — Але воно не було так завжди, правда? Усе було по-іншому, коли ти потребувала підтримки, правда?

Вона повільно хитає головою, очі наповнюються слізьми.

— Будь ласка, не треба більше, Джеку. Це не те саме, і ти це знаєш.

— Так, — погоджуюся зневажливо, — усе було по-іншому, бо це ти потребувала мене тоді, а я не був таким до біса піднесеним і шляхетним, щоб відвернутися від тебе. — Я тичу в неї пальцем. — Я тебе пожалів, а тепер ролі змінилися, і ти не можеш принизити себе, щоб віддати ту гребану милість.

Усе це не правда. Жодне слово зі сказаного. Не впізнаю цього жалюгідного невдаху, на якого я перетворився. Ступаю крок до неї, не знаючи, що збираюся зробити, а вона відходить від мене, нажахана. У її очах бачу того, ким я став, і від цього мене верне. Але вона рухається, і цей клятий медальйон з морською зіркою потрапляє мені на очі. Я простягаю руку, щоб схопити його. Не знаю чому. Це ірраціональне. Я просто хочу знайти щось, що може мене спинити, але вона відсахнулася знову, і він зривається з її шиї. Дивлюся на нього секунду, потім кидаю на підлогу. І ми стоїмо нерухомо, вдивляючись одне в одного. Її груди важко здіймаються, а я чую, як кров моя біжить по венах, ніби вода, розбиваючись об каміння.

Повільно, обережно, вона відступає, піднімає свій медальйон, не відводячи очей від мене, ніби я звір, готовий напасти.

— Біжи додому, Морська Зірко, і не повертайся, — кажу я, задихаючись від жалюгідного пестливого прізвиська, яким послуговується Оскар, коли гадає, що його ніхто не чує. Вона схлипує, здригається, повертається й біжить за двері, з квартири, з мого життя. Крізь вікно я дивлюся, як вона йде, а тоді лягаю на підлогу й залишаюся так.

Лорі

Джек налякав мене того ранку. Ні. Він нажахав мене. Я не знаю, що маю казати Сарі, коли вона запитає, як пройшли мої відвідини. У мене гадки не було, у якому він стані, як небезпечно низько скотився. Богу відомо, за нормальних обставин він не є чоловіком, схильним до насильства чи образливих слів. Мені страшно бачити його таким.

Зав’язую волосся у ванній кімнаті, обертаюся подивитися ззаду на шию. Я так і думала: лишився слід, маленький червоний слід, де ланцюжок мого медальйона врізався в шкіру перед тим, як розірвався. Прикладаю холодну фланель на це місце, потім занурююсь у воду. Шия — то дурнички. Я досить добре знаю Джека, щоб бути впевненою: він ніколи не заподіяв би мені навмисної шкоди. Ланцюжок був досить тонким, легко міг розірватися. Але сталося те, що сталося. І ці його слова. «Не повертайся».

12 листопада

Джек

— Мені треба замовити якісь… е-е… квіти.

Я тупцюю у квітковій крамниці вже кілька хвилин, чекаю, поки всі вийдуть. Вона вже вся по вінця в різдвяних прибамбасах, прикрашена стрічками з вінками гостролисту, а ціла стіна з полицями заставлена цими величезними червоними рослинами, які всі тулять на камінну полицю, а потім намагаються втримати живими до Нового року. Флористка років сорока з хвостиком, запакована в пуховичок, пальці в неї червоні й потріскані. Тут так холодно, що я бачу власне дихання.

— Ви вже вирішили, чого хочете? — вона запитує, виписуючи чек попередньому покупцеві.

— Щось таке, яке можна використати при вибаченні за те, що був ідіотом?

Олівець завмирає, погляд, яким вона мене винагороджує, повідомляє, що тема для неї знайома.

— Червоні троянди?

Хитаю головою:

— Ні, ні. Нічого такого, знаєте, романтичного.

Вона звужує очі.

— Хризантеми хороші для зрілих леді… для матусі, наприклад?

— Це не для мами. Я просто хочу сказати людині, що дуже прошу пробачення. Це для друга.

Вона зникає в підсобному приміщенні, потім повертається зі скляною чашею, увінчаною пишними півоніями — кремово-білими та відтінку лаванди.

— Щось на зразок цього?

Роздивляюся їх. Вони майже точно відтворюють колір очей Лорі.

— Тільки білі, будь ласка, — не хочу, щоб квіти містили бодай якусь невизначеність. — А чи є у вас листівка, щоб я міг надписати й надіслати разом із квітами?

Вона подає мені коробку від черевиків, розділену рукописними ярликами. Одна з найбільших секцій говорить саме «Я прошу пробачення». Очевидно, я не перший і, мабуть, не останній хлопець, що поводився, мов негідник. Гортаю картки, шукаючи найпростіший дизайн, приймаю раптове рішення та виймаю дві картки.

— Мені потрібно замовити два букети, будь ласка, — кажу, киваючи на півонії, які вона поставила на підлогу за прилавком.

— Два? — вона підіймає брови.

Я киваю, і з її вигляду зрозуміло, що вона геть розчарована.

— І ви не хочете розрізнити їх бодай трішки?

— Ні, точно такі самі, прошу, — вона може думати все, що їй заманеться, але мені байдуже. Якщо замовлення однакове, то я не помилюся, коли Сара про них згадає.

Продавчиня знизує плечима та повертає нейтральний вигляд.

— Я просто доставляю квіти, — каже. — Ваші справи — то ваші справи.

Вона подає мені ручку й підходить до іншого покупця, який щойно зайшов зі значком «Тут був Санта» та букетиком омели.

Я дивлюся на мініатюрні картки й гадаю, як мені вмістити на такому малесенькому просторі все, що маю сказати. Багато тижнів поспіль від мене був лише головний біль. Прихід Лорі став останньою соломинкою. Я лежав на підлозі після того, як вона пішла, і до мене нарешті дійшло, що всі люди, яких я люблю, на межі того, щоб махнути на мене рукою. Життя дивовижно легко може вийти з-під контролю та увійти в штопор. Колись я постійно рухався вгору, а ось зараз лежу долілиць на килимі та пускаю слину. З того моменту я більше не п’ю, сходив до лікаря, виписав якісь легші ліки, щоб упоратися з болем. Він запропонував мені певні вправи. Це лише