Читати книгу - "Заради майбутнього"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— Не гризися, — син зітхнув. — Ти ж сам сказав, що зробив усе, що від тебе залежало.
Я повільно похитав головою.
— І що з того? Я весь вечір тільки над цим і ламаю голову. Я віддав би що завгодно за можливість на мить повернутися в минуле та скасувати операцію.
Андрій стиснув губи, довго німував, а потім тихо заговорив:
— Минуле недосяжне, па. Ми мусимо йти вперед, а не тягнутися за тим, що було.
Може, якби фраза прозвучала з уст кого-небудь хоч трохи дорослішого, то не здалася б мені аж такою пласкою й тривіальною. Втім, я вдячно кивнув, бо це було саме те, що хотів почути.
— Добре. Не пропий усі гроші за тиждень. І тримай мене в курсі з приводу того експерименту.
Ми попрощалися, голографічне зображення зникло. Я відкинувся на спинку дивана і, чекаючи, поки очі адаптуються до пітьми, вслухався в тихе шипіння оксигенатора.
* * *
Я не помічав плину часу. В голові притишено гуло від випитого, але загалом почувався добре. Помалу заспокоювався. Розумів, що спливуть роки, доки Христина Радченко перестане мені снитися, але відчував, що зрештою зможу з цим змиритися. Натомість я думав про Костині слова: про Донбас, про об’єднання Кореї та про свободу, яка може руйнувати життя. Щось жахливо неправильне було в його міркуваннях, от тільки мені ніяк не вдавалося збагнути що. Негативний економічний ефект від об’єднання Кореї можна легко обрахувати. Але як рахувати ефект від, скажімо, звільнення в’язнів, які все життя провели в таборах? Чим вимірювати користь від повернення мільйонам людей їхніх прав? Чи є це повернення цінністю саме по собі, чи треба обов’язково зважати на наслідки? Я не мав відповідей на ці запитання. В якийсь момент я почав уявляти, що краще: померти від виснаження в трудовому таборі, навіть не уявляючи, що існує цивілізований світ, чи перерізати вени на зап’ясті посеред залитого яскравими вогнями та цілковито байдужого до тебе мегаполіса, — але майже відразу виштовхав такі думки з голови. Вони здавалися блюзнірськими. Хіба можна дискутувати про те, яка смерть щасливіша?
Мої роздуми обірвав короткий дзвінок у двері. Я ковзнув очима по інфопанелі. 23:47. Потер скроні, гадаючи, хто б то міг бути, підвівся та пройшов коридором до вхідних дверей. На моніторі праворуч від дверей побачив двох чоловіків. Один — невисокий, але кремезний, з грубуватим обличчям, волячою шиєю і світло-сірими, неначе вицвілими, очима — стояв просто перед дверима, другий — засмаглий, із зачесаним назад блискучо-чорним волоссям і ледь помітними зморшками, що нагадували павутину сірих тріщин на старовинній вазі — переминався з ноги на ногу трохи позаду. Я не пригадував, щоб кого-небудь з них раніше зустрічав.
Торкнувшись екрана, активував гучномовець:
— Хто ви?
— Ми хочемо поговорити з приводу Христини Радченко, — пробасив перший.
Мені здалося, наче хтось занурив холодні пальці в мої нутрощі. Я механічно, не встигнувши обміркувати, що роблю і що це все може означати, відчинив двері.
— Хто ви? — повторив запитання.
Здоровань, притримуючи правою рукою фалду мішкуватого жакета, переступив поріг. Він не штовхав мене, але я мусив зробити крок назад. Тієї самої миті холодні пальці з нутрощів перескочили на горло. Я злякався. Другий чоловік тупився кудись повз мене, немовби вагаючись, чи варто заходити. На ньому була біла сорочка із закасаними до ліктів рукавами. Я встиг зауважити худі й блискучі від засмаги передпліччя та зблякле татуювання на зап’ястку, після чого погляд перескочив на тригранний стилет, що кріпився на пальцях, як кастет. Я розтулив рота, але не витиснув із себе жодного звуку. Широкоплечий, чиї вилинялі очі гарячково металися, обійшов мене, зупинився за спиною та накрив важкими долонями мої плечі. Тоді той другий — із тридцятисантиметровим стилет-кастетом на пальцях — ступив уперед, підніс худу руку і, повільно встромляючи клинок мені в горло, проказав:
— Я її батько.
Я відчув, як вістря стилета врізалося в шийні хребці, розтиснуло їх і вийшло з плоті під потилицею. На ключиці потекла кров, раптово стало нестерпно боляче дихати. Я захарчав і, напевно, впав би, якби здоровань у мішкуватому жакеті не підтримав мене. Ні до, ні після операції я не зустрічався з батьком Христини. В залі під операційною чекала мати і ще якась старша жінка — чи то покоївка, чи то нянька, котра, коли я повідомив про смерть Христі, розридалася дужче за матір. Я не знав, чому її батько не прийшов. Може, був зайнятий, а може, сприйняв операцію з видалення аневризми за щось на кшталт походу до зубного лікаря чи перукаря.
Віктор Радченко наблизив голову до мене, але все ще продовжував тупитися кудись повз, через що виникало враження, наче промовляє не до мене:
— Мені сказали, що вона стекла кров’ю, наче свиня… — з обрамленого сухими губами рота тхнуло алкоголем, — стекла кров’ю, наче свиня…
— Ні… ні… вона… на…
— Тепер я прийшов подивитися, як стікатимеш кров’ю ти.
Щось розкололось у свідомості, і я побачив себе ніби збоку, і думки, мої думки, немовби пролітали повз мене — того, який спостерігає, — і я споглядав, як вони слабнуть і тремтять. Потім Віктор Радченко висмикнув стилет, а здоровань розчепив пальці. Світ закрутився перед очима, і я відчув, що падаю.
Заради майбутнього
1
Народ довкола потроху п’янів, і галас починав дратувати. Тоха махнув офіціантові — темношкірому хлопцеві з виголеними під нуль скронями та жмутком коротеньких дредів на маківці — й замовив третє пиво. Якщо відверто, Тоха й перші два не дуже хотів, але була субота, а Лінда запізнювалася, тож сидіти просто так у «Locus Publicus», найпопулярнішому пабі Делфта[8], він просто не міг.
Тоха не хотів і до «Locus’а». Незлюбив його ще від часу навчання. Надто тісно, шумно, незручні стільці. Загалом незатишно. Коли вчора за чверть до десятої зателефонувала Лінда й захекано, ніби щойно повернулася з пробіжки, проторохтіла, що їм треба побачитися, Тоха Маркевич запропонував просторіший і не такий гамірний паб на Бістенмаркті, центральному майдані Делфта. Чи то пак намагався запропонувати, бо Лінда, недослухавши, випалила: «Дев’ята вечора, “Locus”, чекай на мене», — і розірвала зв’язок.
Лінда Деккер, струнка довгонога голландка з трохи кирпатим носом та очима кольору гречаного меду, була
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Заради майбутнього», після закриття браузера.