Читати книгу - "Бурштин"

Анджей смикнувся, щоб відповзти подалі,– і зомлів.

Розділ 3

Порятунок

Граф Яблонський прийшов до тями від того, що його тягнув на ряднині дужий чоловік у літах, вбраний у сіру сорочку із цупкої домотканої полотнини, простоволосий, з густою шевелюрою на голові, яку лише на скронях трохи пробивала сивина. Щось у грудях Анджея ніби раз і назавжди відірвалося й зараз бриніло на одній волосині. Через те млявість і сонливість розтікалися тілом, іноді відступаючи під тиском нападів болю. Тоді він починав стогнати, дивлячись у небо широко розплющеними очима. Там пливли кучеряві баранці хмаринок, перетворюючись в уяві графа на чудернацьких звірів. Он же він, його кінь,– шкіриться з хмари! Глузує над його неміччю… Що за примара?

Він навіть спробував піднятися на ряднині, аби позбавитись того видива, однак голова безсило впала. Хмара тим часом змінила обриси й попливла далі над болотом.

Тіло молодого графа геть обм’якло й безвільно колихалося на рядні, інколи здригаючись від припливів пропасниці. Білява голова похитувалася в такт крокам рятівника.

– Посидьте тут, паничу, поки я впіймаю якогось коня! – Широкоплечий мисливець підтягнув молодого графа до сосни й привалив спиною до стовбура.

Лише тепер, коли ребриста кора старої сосни ятрила Анджею спину, він зрозумів, що то бриніло – на волосині висіло його життя. Кроків за тридцять від сосни на скривавленій траві лежала на боку його чорна щетиниста смерть. Довгий волос на спині вбитого вепра ворушився від подихів вітру, й від того здавалося, що цей здоровенний монстр зовсім не мертвий, а лише зачаївся, принишкнув і чекає слушного моменту, аби кинутися на графа. Величезні жовтаві ікла чудовиська, наче відточені леза, вилискували проти сонця. Навколо по галявині були розкидані тельбухи коней, скалічені й мертві собаки. Графа знову знудило.

– О, бачу, ви, пане, людина надто тендітна. Зараз я накладу шину на перелом і відвезу вас до себе. Там і підлікуєтесь. А тепер спробуйте витягти ногу, хоча буде трохи боляче! – Чоловік поклав на опухлу ногу ліву руку, а правою рвучко смикнув. Анджей скрикнув і знову поринув у забуття. Очуняв уже на бричці, запряженій гнідою кобилою, що весь час стригла вухами, ладна з переляку будь-якої миті кинутися в галоп. Рука Анджея була перемотана й прив’язана до якихось кілочків, що, у свою чергу, були приторочені ременем до грудей.

– Ледь знайшов якогось возика. Добре, що хоч цей панський тарантас застряг у вільшанику, а то довелося б вас, паничу, волоком тягти майже п’ять верстов. Ну й веприще – просто чорт, а не кабан! Піввіку я тут лісником, а подібного звіра не бачив. Тр-р-р! – Рятівник зупинив коня коло скривавленої туші, витяг із-за пояса невеличку сокирку і двома ударами вибив на траву страховидні ікла.– Зроблю собі намисто, а то ніхто не повірить!

Лісник усміхнувся до графа й запхнув трофей до великої шкіряної сумки, що висіла через плече на широкому ремені. Рушниця, закинута навхрест на інше плече, трохи заважала йому рухатися.

– Це ти його поклав? – ледь ворушачи губами, спитав Анджей.

– Довелося, а то б він вашу милість розпоров, як в’язану рукавичку.– Чоловік усівся на бричку й перебрав вішки. Кінь рушив, увесь час скоса поглядаючи на страшну тушу.

– Слухай, чоловіче, відвези мене до Ковеля, до мого маєтку! Тобі заплатять.

– Добре, тільки трохи пізніше! Ви, ваша світлосте, на цій таратайці й півгодини їзди не витримаєте. Давайте вже краще до мене! Згодні? – Він повернувся до Анджея й змовницьки підморгнув.

– А майор… Мирослав? – знову ворухнулися спраглі губи.– Що з ним?

– Пан офіцер? Йому, гадаю, вже нічим не допомогти. Там тільки шмаття залишилося від його мундира. Та ви не переймайтеся, він, певне, вже з Богом розмовляє. Н-но-о, заснула! – Лісник потягнувся і вперіщив кобилу лозиною. Та одразу перейшла на рись, і невдовзі бричка вискочила на лісову дорогу, швидко віддаляючись від убитого страховиська.

Груди Анджея щось стиснуло, в очах закипіли сльози. Він волів би зупинити цього черствого мужика, якому байдуже, що на полі зостався труп його доброго друга. Однак бричка, підскочивши на вибоїні, так струсонула графа, що він знову провалився в забуття.

Розділ 4

Доглядальниця

Високо вгорі перешіптувалися сосни, наповнюючи кімнату смолистим ароматом. Той лісовий запах ніби серпанком огортав хатину лісника. Сутінки в лісі настали раптово – впали разом із рясним дощем. Дощ полив як із відра, потім трохи вщух і тепер скапував із дерев, зі стріхи, стукотів по дошці, кинутій десь за кладку біля ґанку. Монотонний звук капежу залітав до кімнати разом із пахощами лісу крізь прочинене вікно. Десь удалині прогуркотів грім.

Молодий граф прокинувся від цього гуркотання. Його очі швидко звикли до присмерку й помітили, що, крім нього, в хаті є ще хтось. У темному кутку біля вікна ворухнулася завіска, промайнув чийсь силует. Анджей напружив зір, швидка тінь знову мигнула на тлі вікна. Його рятівник видався йому повільним, навіть вайлуватим, а це щось зовсім інше… Граф намацав важкий ціпок, що стояв біля ліжка, й став чекати. Невже злодій – тут, серед лісу?..

– Хто тут? Ану виходь! – наказав він, стискаючи здоровою рукою кийок, який господар зробив для нього з обрізка вільхи.

– О, як сердито! Чи ви вже прокинулися, паничу? То я – Мальва. Їсти ось вам принесла. Тато поїхали в місто, щоб повідомити про вашу милість, а мене приставлено за вами доглядати…

Голос, що пролунав у присмерку, нагадував ангельський дзвоник.

Тінь нахилилася над столом і викресала вогонь. Кімнату залило мерехтливе світло каганця. Анджей миттю сховав ціпок за ліжко, застидавшись через свій страх. Але швидкий погляд дівчини перехопив той рух. Вона посміхнулася й мовчки заходилася поратися біля плити.

Спершись на лікоть, молодий граф із цікавістю розглядав свою доглядальницю, що ставила посуд на стіл. Хоч світло в хаті було досить тьмяне, воно не могло приховати її вроду: молода, років сімнадцяти, струнка, граційна. Тендітні руки швидко й вправно поралися з горщиками. Тонка домоткана сорочка навіть у присмерку не могла приховати налиті перса, а тонку талію перехоплював вишитий кольоровою вовною пояс. Русяве волосся, заплетене в косу, сягало талії.

Граф прикипів поглядом до красуні: чи це не сон, чи не лісова мавка явилася до нього в хатину лісника,