Читати книгу - "Майстер"

тепер біг за ним на інший бік кімнати чи на вулицю, чіпляючись за Вільяма, на превелике його роздратування. На той час я ще не дуже часто всміхався, та, навчившись ходити, я сміявся з усього, що робив Вільям, бо все те видавалося мені веселим. Тітонька Кейт казала, що їм було важко вести господарство, коли почалося те англійське літо.

— Можу собі уявити,— сказав Ґосс.— Як надзвичайно!

— Зрештою,— продовжив Генрі,— звичайно, це все забулося і стало, як ви знаєте, важливим моментом історії батькового сходження до вершин пізнання та мудрості.

— Та чи так сприйняли це жінки? — спитав Ґосс.

— Ні,— усміхнувся Генрі,— авжеж ні. Тітонька Кейт говорила, що вони із сестрою ніколи так про це не думали. І їх дуже жахало, що батько розпочав оповідати про своє випробування темрявою всім відвідувачам, а потім і незнайомцям.

— А далі, як ви, напевно, читали, він зустрів біля води одну пані, точніше, цілком реальну місіс Чичестер, якій описав свого звіра, що з шипінням зачаївся в кутку. Місіс Чичестер не забарилася з відповіддю; вона сказала, що він не був єдиним, із ким таке трапилось, і це свідчило про те, що він упритул наблизився до розуміння Господнього задуму, божественного призначення людини й мусить прочитати праці шведського філософа Сведенборга, котрий розуміється на цьому краще, ніж будь-хто. Схоже, у той час батько кожну нову пораду сприймав як єдино правильну й ліпшу за всі, що отримував до неї. У Лондоні він прочитав дві книги Сведенборга, хоча й давав слово нічого не читати, і в одній із цих книг він довідався, що те, що з ним сталося того пополудня, називається осяянням і будь-які пізніші пояснення вже не змогли його переконати в іншому. Це осяяння, з усього видно, було кроком уперед на шляху до цілковитого розуміння батьком того, що нас усіх створено за Божою подобою і що всі наші потреби та прагнення, почуття та думки санкціоновано Господом. Отже, мій батько знову став щасливим і, переповнений Сведенборговими поглядами, повірив у власну місію розповісти правду всьому людству чи, хоча б його англомовній частині, переважно американцям, на що, мушу додати, мало хто звернув увагу.

— Можливо, це пояснює, чому ви сюди повернулися,— сказав Ґосс.

— До Англії? — запитав Генрі.

— Ближче до місця події,— відповів Ґосс.— У лекції сказано, що дитина сприймає все, тримає це в собі, хоча й не абсорбує у те, що вони називають несвідомим.

— Тоді чому Вільям не тут? — поцікавився Генрі.

— Не знаю,— сказав Ґосс.— Це — таємниця.

— Напевно, ви зрозумієте, коли я скажу, що не хотів би це обговорювати в майбутньому,— зауважив Генрі.

Кілька днів після того він не міг працювати і, прокинувшись уранці, відчував, що страшенно шкодує про те, що розповів Ґоссу цю історію, але потім зумів викинути епізод із голови та повернутися до звичного робочого ритму.

Бували дні, коли Генрі здавалося, що він пише забагато та занадто швидко, перевантажуючи свого шотландця роботою. Коли його оповідання виходили друком, він уже мало звертав на них увагу, повертаючись до текстів лише, коли готував публікацію книги, після чого, узагалі, про них забував. Однак, після виходу збірки «Перешкоди»[29], Ґосс мав що сказати з приводу одного вміщеного в ній оповідання, тож Генрі перечитав його, щоб бути готовим до дискусії із другом. То була одна з його історій із привидами, що мала назву «Як це сталося»[30], і тепер видавалася йому надто слабкою, навіть аби називатися халтурою. Ґосс хотів поговорити про техніку письма від першої особи, про те, як важко зробити його переконливим. Генрі подумав, що друг є надто ввічливим і тактовним, аби дозволити собі перейти від загальної дискусії до конкретного оповідання. Але, коли їхня розмова з цього приводу затяглася на кілька вечорів, і почала вже його дратувати, Ґосс зненацька порушив інше питання, що дуже зацікавило Генрі. Друг зауважив, що, оскільки більшість читачів не вірить у привидів, то й більшість містичних історій не варті довіри. Він сказав, що такі оповідання мусять бути історіями про привидів, але, водночас, і мати раціональне пояснення. Ґосс наполягав, що вони мусять одночасно бути страшними й не виходити за межі можливого.

Генрі не погодився. Він вважав, що в оповіданні може бути що завгодно, включно з найневірогіднішими речами, проте Ґоссові аргумент його зацікавили, хоча вони й надто відверто та пристрасно вимагали накласти обмеження на те, що, на думку Генрі, потребує певної широти поглядів. У глибині душі Генрі було соромно за «Як це сталося» і він уже шкодував, що включив оповідання до збірки, розуміючи, що ліпше було б дозволити йому загубитися. І все ж таки, Генрі образило, що Ґосс це помітив.

Під час однієї із цих вечірніх розмов із Ґоссом він мимохідь оповів другові, як придбав Лемб-Хаус, описавши коваля містера Мільсона як поромника, що чекав на нього біля води, щоб переправити до місця ідеального спочинку, туди, де здійснюються мрії про щастя. Потім він розказав і про Холмсів візит, після якого його фінансові обставини, унаслідок отриманих можливостей співпраці з американськими редакторами, значно поліпшились, що стало для нього чимось на зразок монети, покладеної старим другом йому під язик, аби було чим заплатити за перевіз до царства Аіда[31].

— Рай,— сказав Ґосс, сміючись,— і справді є царством мертвих, особливо взимку по буднях, але, наважуся припустити, що й у вихідні теж.

— Якби я був Едгаром По,— сказав Генрі, міг би написати про одного з його улюблених героїв, що подорожують до якогось невідомого будинку, двері якого ведуть до могили.

— Вам страшенно бракуватиме Лондона, і ви дуже швидко втечете від сільського життя, перестрашені сумнівними радощами, що їх воно дарує необачним,— сказав Ґосс.

ЗА РЕЗУЛЬТАТАМИ ПЕРЕГОВОРІВ, що від його імені провів Ховеллс, Генрі пообіцяв «Collier’s»[32] нове оповідання, тож, проконсультувавшись із власними нотатниками та детальніше обговоривши з Ґоссом проблему неправдоподібності сучасних історій із привидами, але не розкривши йому свого плану, засів за роботу. Цього разу він розповість історію від імені головної діючої особи, котра на суботній вечірці в заміському будинку ділиться колись пережитим. Генрі бажав налякати шотландця і, диктуючи оповідання, уважно стежив за його реакцією в намаганні помітити найменший порух обличчя чи бодай натяк на збліднення шкіри.

Його оповідачка буде говорити жорстко й лише послуговуючись фактами, але в її тоні буде відчуватися натяк