Читати книгу - "Україна-Русь. Книга друга. Князі Галицькі-Острозькі"

Сучасні українські історики нав’язують суспільству думку, що коли йде мова про князя Федора, то, мовляв, мається на увазі так званий князь Несвизький. Та ми вже повідомляли, що в 1411–1423 роках, відповідно до незаперечних доказів, Поділлям володів і управляв руський князь Гедігольд, він же — Василь Красний Острозький (Галицький). Ідемо далі: Подільська земля, залишаючись у власності роду Острозьких (Галицьких), перейшла під управління Петра (1424–1425) та Івана (1426–1430), тому що Василь Красний «у 1424 р… фіксується з урядом смоленського старости… (А) на уряді віденського воєводи він фіксується від 31 грудня 1425 р. вперше, а востаннє 8 грудня 1432 р.». Звідси стає зрозуміло, що саме Федір Острозький в часи (1430–1434 років) допомагав одному зі своїх онуків — Івану.

Тому й став віленський староста Іван Довгірд, він же Іван Острозький, одним із головних фігурантів замаху на Великого Литовського князя Сигізмунда, коли дізнався про намір того вбити Федора Острозького (Галицького).

Та не так сталося, як гадалося. І того разу представники роду Гедиміна, замість князя Свидригайла, обрали великим князем 13-річного сина Ягайла — Казимира.

«Свидригайло задовольнився наданням йому в одвічне держання Волині» [44, с. 296].

Він присягнув молодому Великому князеві на вірність. Те саме змушені були вчинити руські (українські) князі.

Програвши ту важку й виснажливу боротьбу, князь Федір Данилович усю відповідальність за поразку взяв на себе й невдовзі опинився в Києво-Печерському монастирі. Він відмовився присягати новому Великому Литовському князю.

Князь Василь Красний, аби зберегти за собою титул Великого Руського князя та свої маєтності, змушений був присягти перед Казимиром у 1440 році, але полишив усі державні справи і зажив приватно. Та коли 1444 року в битві під Варною загинув польський король Владислав Варненський і поляки 1445-го обрали його наступником Великого Литовського князя Казимира та невдовзі запросили усіх руських князів присягнути новому польському королю, Василь Красний, витягши меча, нагадав їм, що руські мечі змушують ворогів не тільки відступати, а й зносять їм голови. То був щирий патріот Руської землі.

2. Відлуння Грюнвальдської битви

Грюнвальдська битва народів відбулася 15 липня 1410 року.

«У військах Королівства Польського та Великого князівства Литовсько-(Руського. — В.Б.) були не лише поляки та литовці, але и воїни з руських земель (сучасних України і Білорусі), а також васали та союзники — татари і молдавани, а ще, як наймані воїни, — чехи та морави. Наймані воїни і «гості» подібну мішанину народів утворювали й у війську Тевтонського ордену. Там були угорці, ті ж чехи та морави, а також західноєвропейські рицарі з різних німецьких князівств, Бургундії чи Франції. Намагання спрощено показати цю битву між тевтонцями й поляками, а тим більше — між германським та слов’янським світом, надто далеке від дійсності» [83, с. 6].

Направду так: спрощено ту битву і все, що відбувалося навколо неї, подавати аж ніяк не слід. Може виникнути запитання: чому ми звертаємо увагу саме на цей аспект баталії?

І тут маємо чесно визнати: битву ще з часів XV століття усі зацікавлені використовували і тлумачили кожен по-своєму. І це стосувалося абсолютно всього: військових сил кожного з учасників, складових частин тих сил; мети участі; планів як полководців, так і народів; наслідків битви для кожної із сторін та для Європи в цілому тощо.

Не будемо пояснювати й тлумачити кожен із міфів, які існують навколо битви та першопричин їхньої появи. Справа в тому, що зазнавши повного розгрому, Тевтонський орден не бажав визнавати поразку. А оскільки ця організація була військовим знаряддям католицької Європи і насамперед папського Риму та базувалася на католицькому чернецтві (монахах) і європейському лицарстві з усіх країн, то й зрозуміло, що мала підтримку в усіх європейських країнах. Король Угорський, який у ті роки був одночасно намісником Священної Римської імперії, Сигізмунд Люксембурзький, втративши переважну більшість германського лицарства, повністю пристав на думку Ордену, що Вітовт і Ягайло перемогли незаконно завдяки залученню на свій бік язичників, «схизматів» і «сарацинів»:

«… У своєму циркулярі від 20 серпня до дворів європейських держав повідомляє про розгром Ордену як про перемогу язичників — Орден розбили литовці, русичі, жемайтійці і татари, а поляки навіть не згадуються. Цим циркуляром монархи Європи заохочуються надати допомогу Орденові або навіть зібрати сили для хрестового походу» [83, с. 128].

Звернімо увагу: дискредитація Грюнвальдської перемоги Тевтонським орденом та його європейськими спонсорами розпочалася відразу ж після поразки.

Владі Польщі (Ягайло) та Великого Литовсько-Руського князівства (Вітовт і Федір Острозький) доводилося постійно відповідати на звинувачення в зраді християнського світу. Оскільки, виправдовуючись, заперечували вину, то йшлося про нове потрактування Грюнвальдської битви. Зрозуміло, що головну роль у ній стали приписувати полякам та королю Ягайлові.

«Уже влітку 1410 року починає формуватися ідея, що Грюнвальд — це перемога нехрещених. Єпископ Познанський Альберт одразу ж після Грюнвальдської битви, 29 липня 1410 року, пише польським представникам при Папській курії, інструктуючи, як боротися зі скандалом, який виник відразу після битви, що Ягайло здобув перемогу за допомогою язичників, — язичниками називаються не литовці, а лише татари і русичі, і стверджується, що король мав право скористатися з помочі своїх підданих, нехай то були і язичники» [83, с. 128].

Слід зазначити, що в європейських та польських архівах збереглися виключно польські свідчення про Грюнвальдську битву. Немає руських (українських) та литовських.

Російська імперія впродовж 300 років забороняла українським науковцям взагалі вивчати та досліджувати це питання. Тому, коли ми бачимо стару працю на цю тему, вона поверхова і пустопорожня, переважно про «славетні смоленські полки» та їхню участь у битві. І чомусь завжди бракує пояснення, що 1410 року Смоленськ належав до Великого Литовського князівства і до того часу не мав абсолютно ніякого зв’язку з Москвою. Отака дилема.

Так почала переписуватися Грюнвальдська битва по закінченні. Ще «Восени (11 листопада 1410 р.) Ягайло у листі до посланника короля Чехії Вацлава IV при Папській курії Генріха фон Розенберга пише, не лише повторюючи, але й розширюючи аргумент, що володар має право у разі війни вдатися до допомоги своїх підвладних язичників, але водночас намагається применшити їхню роль, стверджуючи, що то були тільки допоміжні частини» [83, с. 128].

«Що більше на Заході розширювалася ідея про умовну і незаконну перемогу Ягайла — а до того особливо доклав зусиль трактат торунського домініканця Фалькенберга «Liber de doctrina» (1411 р), у якому стверджується, що поляки заслужили на смерть за союз із язичниками та їх захист — то більше зростало бажання дати відсіч. (Поляки ще більше почали прославляти себе в битві, і це стало. — В.Б.) початком… явища — мотивом перемоги, здобутої