Читати книгу - "Сирітський потяг"

Вона набирає «Мері Пауер». Потім «Мейсі Пауер». Нічого. У неї з’являється ідея: Шацмани. «Шацман Елізабет-стріт». «Шацман Елізабет-стріт Нью-Йорк». «Шацман Елізабет-стріт Нью-Йорк 1930». Знаходить блог про з’їзд родини. Така собі Ліза Шацман організовувала зустріч родичів у 2010 році в північній частині штату Нью-Йорк. На сторінці «Історія родини» Моллі знаходить брунатні фотографії Агнети та Бернарда Шацманів, які емігрували з Німеччини в 1915 році й жили на Елізабет-стріт, у будинку номер 26. Він працював продавцем, а вона лагодила одяг на дому. Бернард Шацман народився у 1894 році, а Агнета в 1897. До 1929 року, доки їм не виповнилося тридцять п’ять і тридцять два, у них не було дітей.

А тоді вони вдочерили дівчинку, Маргарет.

Мейсі. Моллі спирається на спинку стільця. Тож Мейсі не загинула в пожежі.

Не минає й десяти хвилин, відколи Моллі почала свій пошук, як уже дивиться на торішню фотографію жінки. Це, напевно, світловолоса сестра Вівіан, Маргарет Рейнолдс, у дівоцтві Шацман, віком вісімдесят два роки, оточена дітьми, внуками й правнуками в себе вдома в Райнбеку, штат Нью-Йорк. Це за дві з половиною години від Нью-Йорка й за вісім з гаком годин від Спрюс-Гарбора.

Моллі набирає «Маргарет Рейнолдс, Райнбек, Нью-Йорк». З’являється некролог із «Поукіпзі джоурнал». Йому п’ять місяців.

«Місіс Маргарет Рейнолдс, віком 83 роки, мирно померла уві сні в суботу після короткої хвороби. З нею була її любляча родина…»

Втрачена, знайдена й знову втрачена. Як сказати про це Вівіан?

Геммінгфорд, штат Міннесота, 1930 рік

Видужавши, я їжджу до школи з міс Ларсен у чорному авті. Місіс Мерфі дарує мені щось нове мало не щодня — спідницю, яку, за її словами, знайшла в шафі, вовняну шапку, верблюжого кольору пальто, барвінкової барви шарф і рукавички до нього. Деякій одежі бракує ґудзика, інша де-не-де трохи порвана, ще якусь треба підшити чи підрізати. Заставши мене за ладнанням сукні голкою й ниткою, яку мені дала Фенні, місіс Мерфі вигукує: «Та в тебе золоті руки!»

Їжа, яку вона готує, знайома мені з Ірландії й навіває спогади: ковбаски, що разом із картоплею печуться в печі, листочки чаю в бабусиній ранковій чашці, — а ще лопотіння випраної білизни на шворці за будинком, віддалений звук церковних дзвонів. Бабусині приказування «Оце так попоїли!» після смачної вечері. Й інші події: сварки між мамою й бабунею, татко, що п’яний спить на підлозі. Мамин крик: «Ви геть його зіпсували, йому ніколи не стати чоловіком», і різка відповідь бабусі: «Продовжуй його пиляти, й він взагалі перестане приходити додому». Одного разу, залишившись у бабусі на ніч, підслухала, як дідусь шепотів, сидячи за кухонним столом: «То що робитимемо? Так і годуватимемо цю сім’ю довіку?» Я знала, що вони сердилися на тата, але й на маму вони теж дратувалися, бо її родичі жили в Лімерику й ніколи й пальцем не поворушили, щоб допомогти.

Того дня, коли бабуня дала мені кладдахського хрестика, я сиділа на її ліжку, перебирала між пальців вузлувате біле покривало, наче чотки, й дивилася, як вона збиралася в церкву. Вона сиділа за маленьким туалетним столиком з овальним дзеркалом, злегка спушуючи волосся гребінцем, який дуже любила, — найкращий китовий вус і кінська волосінь, казала вона, даючи мені торкнутися гладенької білуватої ручки, шорсткої щетини, — і тримала в спеціальній скриньці. Вона збирала на цей гребінець, ладнаючи одяг; знадобилося чотири місяці, сказала вона, щоб заробити достатньо грошей.

Повернувши гребінця в скриньку, бабуня відчинила коробочку з прикрасами, білувату, зі штучної шкіри, з золотистою облямівкою й застібкою, всередині обшиту червоним оксамитом, повну скарбів — блискучих сережок, важких кольє з оніксом і перлинами, золотих браслетів. (Пізніше мама злорадно сказала, що то була дешева біжутерія, але тоді ці прикраси здавалися мені неймовірно розкішними.) Вона взяла пару сережок із гронами перлів на чорних застібках і защібнула їх на своїх витягнутих мочках.

На дні скриньки лежав кладдахський хрестик. Я ніколи не бачила, щоб вона його надівала. Бабуня сказала, що це їй, тоді тринадцятирічній, подарував на перше причастя батько, тепер давно покійний. Вона планувала подарувати хрестика своїй доньці, моїй тітці Бріджид, але та натомість хотіла золоту каблучку з каменем.

— Ти моя єдина внучка, тож дарую його тобі, — проголосила бабуня, защібаючи ланцюжок у мене на шиї. — Бачиш оці переплетені стрічки? — Вона торкнулася випуклого візерунку вузлуватим пальцем. — Це нескінченна дорога, що веде від дому й приводить назад. Коли його носитимеш, то ніколи не будеш далеко від того місця, де народилася.

Через кілька тижнів після того, як бабуня подарувала мені хрестика, вони з мамою вчергове посварилися. Почувши їхні крики, я забрала близнят у спальню в кінці коридору.

— Ти його заманила, він був не готовий! — почула я бабусин крик.

А тоді мамину відповідь, чітку й ясну:

— Чоловік, яким крутить матір, для дружини втрачений.

Грюкнули вхідні двері; я знала, що це дідусь, роздратований сваркою. А потім я почула гуркіт, зойк, крик, побігла у вітальню й побачила бабусин гребінець із китового вуса, розбитий об комин на друзки, й вираз тріумфу на маминому обличчі.

Менш ніж за місяць ми опинилися на «Агнес Пауліні», що тримала курс на острів Елліс.

Як я дізналася, чоловік місіс Мерфі помер десять років тому й залишив їй великий старий будинок і трохи грошей. Щоб мати з будинку максимум користі, вона стала брати пожильців. У жінок є розклад, що міняється раз на тиждень: кухарство, прання, прибирання, миття підлоги. Незабаром я теж допомагаю: накриваю на стіл перед сніданком, викидаю недоїдки, підмітаю в коридорі, мию посуд після вечері. Серед усіх місіс Мерфі найпрацьовитіша: прокидається перша, щоб спекти рогалики, печиво й зварити вівсянку, й лягає остання, вимкнувши світло.

Увечері, у вітальні, жінки збираються поговорити про те, які носять панчохи, які з них кращі: гладенькі чи зі швом позаду, які найтривкіші, які найеластичніші; обговорюють найбажаніші відтінки помади (за загальною згодою, «Рітц бонфаєр ред»), улюблені бренди пудри для лиця. Я тихо сиджу біля каміна, слухаю. Міс Ларсен рідко долучається, вечорами вона зайнята плануванням занять і навчанням. Для читання вона надіває маленькі золотисті окуляри, а читає вона, здається, завжди, коли не виконує своєї частини хатніх справ. У неї в руці повсякчас або книжка, або губка, а іноді й те й це.

Я починаю почуватися тут як вдома. Але хай як сильно сподіваюся, що місіс Мерфі забула, що я тут не мала б жити, звісно, це не так. Одного пообіддя, коли я повертаюся на авті зі школи разом з міс Ларсен, у фойє стоїть містер Соренсон, тримаючи в руках