Читати книгу - "Аптекар"

Якось зі шляху зник місцевий дідич разом зі слугою. Перед тим цей дідич мав необережність нахвалятися на ярмарку, що Головач служив у нього на конюшні і не раз діставав батогів за лінивство, а тому в Головача є тепер лише один вихід: прийти до нього, покаятися і просити милосердя. А як ні, то він, себто дідич, піде до лісу з тим самим батогом, який уже розбійникові знайомий, та відшмагає його, як колись у старі добрі часи. А на запитання, як же виглядає цей страшний розбійник, дідич описав його, як гидку почвару з перекривленим писком, який йому кобила копитом підправила, і одним вухом, бо друге йому жеребець відгриз.

Усіх ця історія дуже розвеселила, а що пішла вона з вуст у вуста, обростаючи фантазійними подробицями, то докотилася і до самого Головача та допекла йому не на жарт, так що він заприсягся помститися дідичу. Така нагода трапилася, коли всі надовколишні пани разом зі своїми дружинами та дітьми вирушали до Львова на ярмарок. Коли карета дідича виїхала на гостинець, раптом дорогу їй перепинив сам ватаг розбійників, упав на коліна, заламав руки і став просити милосердя та ласки. Дідич спочатку з недовірою і острахом дивився на цю комедію, але, роззирнувшись та не помітивши більше нікого, набурмосився, як индик, і слухав далі уже з неабиякою пихою. Тимчасом Головач наблизився до карети і повідомив, що хоче передати дідичу увесь свій скарб, бо воліє піти в монастир і відмолювати свої гріхи. Очі в дідича загорілися.

Головач сказав, що йдеться про цілу скриню, яку він сам не подвигає, а що він оце днями розігнав усю свою розбійницьку зграю, то просить, аби дідич пішов з ним, прихопивши свого слугу, та й разом би її доволокли. Це недалеко, зовсім близько в хатці. Туди якраз, мовляв, прийшла його мама, яка власне була на тім ярмарку, і переконала, що зробити треба саме так, і тоді не тільки дідич, а, може, і сам Господь змилуються над ним, як колись змилувалися над розбійником Мадеєм[11]. Пані дідичева і дідичівна намагалися спинити його, але захланність взяла гору. Задля безпеки дідич запхав за пояс два пістолі, дав мушкета слузі, й подалися вони у ліс за розбійником. Недалеко й зайшли, як на галявині справді побачили стару похилу хатину під соломою. Головач зайшов до хати і виволік скриню на подвір’я. Видно було, що вона доволі важка. І коли дідич нахилився до скрині, аби подивитися, що там за скарби на нього чекають, Головач висмикнув з кущів меч і блискавичним ударом відрубав йому голову. Слуга не встиг націлити мушкета, як і його голова злетіла з пліч. Потім розбійник наказав своїм закопати обидва тіла.

Насправді то було перше його вбивство, бо прізвисько Головач він дістав, ще коли перебував у війську. Цей жорстокий вчинок ватага налякав декого з його зграї, і врешті один із опришків утік до Львова, прийшов до лавників і розповів про те, куди подівся дідич і де він закопаний. Також зрадив те місце, де розбійники влаштували своє кубло. Того ж таки дня драгуни помчали на лови, але Головач після втечі побратима уже не мав сумнівів, що треба чекати гостей, а тому звелів хутенько все з печери перенести в інше місце, а на верхах та деревах виставити варту. Так що військо застало в печері лише купи сіна і старі лахи.

Після цього розбійники знайшли іншу криївку — перейшли до печер у Стільську і заховалися у підніжжі стрімкої скелі. Їхній схрон був оточений ровом і гостроколом, до того ж було викопано підземний хід, що вів у глибину лісу. Усе це ховалося за густими хащами. Сама печера заросла плющем, так що входу до неї і видно не було. На скелі постійно стояли чати. Та все ж Головач не був задоволений з нового схрону, і увагу його привернув старий запущений замок, у якому жила вдова колись маєтного дідича, який протринькав своє багатство в карти. Замок мав грубі мури, міцні вежі, а довкола багнистий рів. Також ходила чутка, що там були ще й просторі підземелля. Вдова доживала віку, не маючи куди подітися, і якби хтось викупив замок, то радо б його покинула, щоб не мешкати у цій глушині. Тому вона щиро втішилася, коли її старий маршалок повідомив, що прибув у кареті гість. Небавом пристойно вбраний панок уже цілував суху зморщену руку господині і говорив, що цікавиться замком. Господиня поводила його різними закутками, навіть підземелля показала і несміливим голосом назвала ціну, гість сказав, що мусить подумати. На тому вони розпрощалися.

Зайве казати, що то був Головач. За кілька днів його хлопці проникли в замок, саме в ту частину, де ніхто не жив, і почали страшити. Нічні завивання, стогони, брязкання ланцюгів тепер звучали щоночі, зблискували якісь вогники, запах сірки наповнював кімнати, час від часу з’являлися привиди в білих хламидах і ридали. Перед тим і раніше у замку було неспокійно: ухкали сови, човплися кажани й голуби, завше щось тріщало, обвалювався тиньк, гупала стара цегла, стріляли дошки на підлозі, траскали віконниці й скрипіли дерева. Так що коли до цієї какофонії додався ще й новий супровід, вдова місця собі не знаходила і переселилася у господарську прибудову. Коли ж вона заходила до замкової книгозбірні, то заставала там розгардіяш і сліди крові. За короткий час удова була доведена до краю, в розпачі вона покинула замок разом із челяддю, переїхавши до родини, а на брамі почепила замок. Головач тільки того й чекав і відразу ж оселився там разом зі своїми хлопцями.

Чутки про страхи в замку швидко розтеклися усією околицею, надто, що розбійницькі агенти щедро їх підсичували. Відтак уже до замку навіть удень ніхто не ризикував наближатися, і хоч в околицях буяла соковита густа трава, пастушки воліли худоби сюди не заганяти. А розбійники ще й подбали про те, аби кожного, хто б ненароком сюди заблукав, чекала яка-небудь несподіванка — то череп людський раптом викотиться, то ведмідь зареве, то зашипить щось у кущах і завиє. Були випадки, що дехто й пропадав безвісти, наблизившись до замку.

Замок відтепер був надійно захищений,