Читати книгу - "Мертві квіти"

— Смачно пахне, — зауважив Стас, вiдриваючись вiд дошки. — Зараз. Пробач.

— Нiчого. Бачу, ти сподiваєшся витягти з цього папiрця ще щось?

— Хотiлося б… — вiн зосереджено потер пiдборiддя.

— Розумiєшся на цьому?

— Бiльше нiж… — лише тепер Стас остаточно вiдiрвався вiд дошки. — Колись, ще у дитинствi, батько привiв мене на секцiю боксу. А мене тягло до шахiв. Майже рiк тато навiть не уявляв, що я бiгаю в iнший зал поверхом вище. Спробував мені пояснити, що чоловiк зобов'язаний умiти добре махати кулаками, аби захистити себе. Тодi я спитав, як вiн здогадався. «Бачу, ти нiколи синцiв не приносиш», — вiдповiв тато. «Отже, розум важливiший, — пожартував я, — адже допомiг менi уникнути синцiв, а тобi викрити мене».

— I чим скiнчилося? — запитала Оленка.

— Довелося на два фронти, — засмiявся Стас. — Тато у мене був упертий. I що цiкаво — бокс шахам нiяк не допомiг. Ото настукають тобi по головi на другому поверсi, а на третьому пiсля цього вже не думається. А от на ринзi, завдяки вмiнню прорахувати наперед, часом непогано вдавалося.

А ситуацiя до сорокового ходу докорiнно змiнилася. Атаки Мироненка виснажилися, i почала даватися взнаки численна перевага чорних. Вибудуванi дядьком позицiї трiщали по швах i загрожували розвалитися, пiсля чого партiя мала перетворитися на добивання невдахи-полководця. I тепер Мироненко просто затягував гру, розраховуючи, що Ратушняк не встигне цього зробити.

Скоро стрiлка зачепить i почне пiдносити прапорець догори, що має у шахах назву цейтнот. Реально у пенсiонера-хiрурга залишалося на все про все близько шести-семи хвилин. Потiм прапорець впаде, автоматично оголошуючи його поразку, хоч якою була б ситуацiя на шахiвницi. Уявлялося, як старий Ратушняк бачить, що реальна i заслужена перемога знову вислизає з рук. Його охоплює вiдчай. Напевно, колишнiй завiдувач хiрургiєю надавав цiй партiї дуже великого значення.

А що далi? Анекдотична ситуацiя? Так звана китайська нiчия? Як у «Дванадцяти стiльцях» або «Джентльменах удачi». Тiльки iз серйознiшими наслiдками. Маячня…

Боже, яка маячня!!!

Ну, хоча б тому, що старий хiрург iз тремтячими руками фiзично не мiг цього зробити. Уявилася кремезна фiгура дядька Тараса поруч iз згорбленим пенсiонером, що нагадував маленького щурика. Справдi маячня, навiть якщо б у Ратушняка на ґрунтi втраченої перемоги й стався нервовий зрив. Не убив би вiн Мироненка, гепнувши дошкою по головi. А якщо не дошкою i не по головi? Якщо збiг обставин виявився iншим?

Оленка слухала його невиразнi припущення, якi важко було назвати версiями, i заперечливо хитала головою.

— Навiть якби уявити, що таке сталося, навiщо б Йосипiвна допомагала йому? Нi… Маячня!

— Маячня… — згодився Стас. — Тим паче… Якщо партiя дiйсно вiдбувалася шостого, то вона знала, що дядько помре, адже довiдку про смерть оформила напередоднi, а труна вже була у коридорi. Як злiпити усе це до купи?

— Ти би бачив їх разом! — стояла на своєму Оленка. — Це були такi… я б сказала, добрi i теплi стосунки. Не раз вiн приходив до Йосипiвни. Я спостерiгала i навiть заздрила.

— А де була ти? — несподiвано запитав Стас. — Узагалi цiкаво. Де ти була?

— Коли? — не зрозумiла Оленка.

— От тодi. Як вiдбувалася гра. I, виходить, як помер мiй дядько. Ти ж мусиш щось пам'ятати! Як повiдомила тобi про це Мурашевичка? Як змiнилася вона? Людина ж змiнюється, коли помирає хтось близький.

Здалося, вiд цього запитання Оленка знiтилася. Погляд дiвчини несподiвано здригнувся i пiшов кудись убiк. А Стас марно намагався перехопити його i не розумiв, що вiдбувається. В одну мить усе пiшло не так. Невже i їй вiдомо щось таке, чого не можна говорити? Невже взагалi усi навколо…

— Напевно, я була вдома, — зрештою промовила Оленка. — Тому що пам'ятаю, як Йосипiвна увiйшла i з порога заявила, що помер Тарас Андрiйович. А потiм зразу пiшла до своєї кiмнати. Я переживала, запитала чи не треба їй чогось. А вона сказала, що хоче побути на самотi. А за кiлька годин уже пiшла займатися похороном. Отодi я її вже не бачила. Бiльше доби. Чому ти так дивишся? Стасику!

Тепер вiдвернувся вiн. А Оленка сидiла навколiшки i намагалася дiстатися очей коханого, не замовкаючи нi на секунду.

— Ти також щось знаєш, — чужим голосом промовив Стас. — Я бачив. Щось таке вiдомо i тобi. Може ти i не належиш до моїх ворогiв, але знаєш щось таке, чого не можна менi. Принаймнi, позбавитися цього враження менi буде нелегко.

Фiгури застигли на дошцi у повнiй невизначеностi. З боку Мироненка практично матова ситуацiя — до програшу йому залишилося зробити лише кiлька ходiв. Та зовсiм не факт, що за тих кiлька хвилин суперник встигне його добити. З боку Ратушняка жорстокий цейтнот, прапорець готовий впасти. З огляду на це йому також залишилося зробити лише кiлька ходiв. I знову ж таки не факт, що їх вистачить, аби поставити мат хитрому супернику.

Запис на паперi свiдчить про те, що Мироненко здався. У ситуацiї бiльш нiж невизначенiй. Чому? Тому що Ратушняк, якщо не зважати на годинник, фактично зумiв перемогти, i це було б справедливо? Чи може сам дядько Тарас був у цейтнотi, не пов'язаному з шахами? Бачив, що ось-ось йому самому забракне часу, щоб втiлити у життя задумане?

Голова починала болiти. Ще одна загадка. Або ж просто людський фактор, адже сам у подiбнiй ситуацiї Стас не здався б нiколи. Напевно, i батько мав-таки рацiю, стверджуючи, що кулаками потрiбно махати до кiнця.

XXXIX

У повному розпачi вони повернулися до квартири Мурашевич. У головi й далi вирували думки, з якими розуму, здавалося, не впоратися. Перiодично, от як i тепер, з цiєю недограною шаховою партiєю складалася якась бiльш-менш зрозумiла лiнiя. Але вона бралася невiдомо звiдки i закiнчувалася нiчим. Таких лiнiй вiд початку його розслiдування назбиралося вже досить, але продовжити будь-яку з них або пов'язати з iншими не вдавалося — хоч плач.

Мiж ними також щось розладилося. Перше непорозумiння вiд початку знайомства. Жiнки бувають рiзнi. Ця не може бути пiдлою i пiдступною. Чому ж тодi таку незрозумiлу реакціо побачив він в її очах? «То покинь мене, — ледь стримуючись, промовила Оленка, — якщо вже i я пiд пiдозрою». Його ж вистачило лише на те, щоб пригорнути кохану у вiдповiдь. Буревiй стих. Хробак сумнiвiв залишився.

У квартирi надзвичайний безлад.

— Давай хоч допоможу усе це розпихати по мiсцях, — запропонував Стас. — Бiльше ми тут нiчого не знайдемо.

— Може я сама? На тебе страшно дивитися. Тобi поспати потрiбно. А як на роботу викличуть?

— Не звикати… —