Читати книгу - "Син"

– Мені дуже треба!

– Все продано, – збрехав він і зробив знак Пелвісу, своєму дилеру, щоб теж рушав.

Вона почала плакати. Калле не відчував жалості. Нехай засвоять, що заклад зачиняється точно о дев’ятій, і хто прийшов на дві хвилини пізніше, той запізнився. Звісно, він би міг затриматись на десять хвилин. Міг би й на чверть години, щоб продати тим, хто спромігся нашкребти грошей в останню мить. Але йдеться про його власне право на дотримання балансу роботи й особистого життя, право точно знати, коли він може піти додому. Зрештою, триваліший робочий день не поліпшив би його зиск, оскільки вони мали монополію на «супербой»; скелетура повернеться завтра, нікуди не подінеться – чекатиме на відкриття.

Вона вчепилась йому в руку, але Калле струснув її геть. Вона заточилася і впала на коліна у траву.

– Гарний був день, – зазначив Пелвіс, коли вони бадьоро марширували стежкою. – Скільки в касі, як гадаєш?

– А як гадаєш ти? – огризнувся Калле.

Навіть помножити кількість пакетиків на ціну нездатен цей дебіл. З ким доводиться сьогодні працювати!

Перш ніж вони перетнули міст, він озирнувся через плече, щоб перевірити, чи за ними ніхто не стежить. Ця звичка набута дуже давно, як і безцінний досвід наркоторговця, який змушений був носити при собі надто багато грошей і міг стати жертвою пограбування, без права звернутися в поліцію. Дорого придбаний досвід, набутий одного літнього дня на березі річки, коли він, не в силі тримати очі розплющеними, закуняв на лавці з розфасованим героїном на триста тисяч крон, який він мав продати для Нестора. На мить, коли він прокинувся, наркотики, ясна річ, уже пропали. Нестор знайшов його наступного дня і пояснив, що бос, пожалівши Калле, дає йому право вибору. Обидва великі пальці – за те, що такий незграбний. Або ж – обидві верхні повіки, бо закуняв на роботі. Калле вибрав повіки. Двоє чоловіків у костюмах, один чорнявий, інший блондин, тримали його, а Нестор відтягнув повіки і відрізав їх своїм страхітливим кривим арабським ножем. Після цього Нестор – так само за наказом боса – видав Калле грошей на таксі до лікарні. Хірурги пояснили, що для відновлення повік йому треба пересадити шкіру з іншої ділянки тіла, тож йому пощастило, що він не єврей і що не обрізаний. Виявилося, що крайня плоть має тип шкіри, за своїми властивостями найбільш близький до шкіри повік. З урахуванням усіх обставин операція пройшла успішно, а тим, хто питав, Калле давав стандартну відповідь: мовляв, повіки втратив через нещасний випадок з кислотою, а шкіру для пластичної операції у нього взяли зі стегна. З чужого стегна, пояснював він, якщо питала жінка в ліжку і бажала побачити шрам; і що він на чверть єврей, якщо вона цікавилась і щодо іншого.

Впродовж тривалого часу він вважав, що його таємниця у безпеці, аж доки пацан, який перехопив його роботу у Нестора, підійшов якось до нього в барі й запитав голосно, чи Калле не відгонить уранці немитим прутнем, коли він протирає очі зі сну. Пацан і його дружки реготали від щирого серця. Калле розбив пивну пляшку об шинквас, ударив його «короною» з пляшки просто в пику; і бив знову й знову, аж доки упевнився, що тому не буде що протирати зранку зі сну. Наступного дня Нестор відвідав Калле і сказав йому, що бос уже чув новину, і що Калле може повертатись на свою стару роботу, оскільки місце звільнилось, і що бос схвалює його ініціативність. З того дня Калле ніколи не склепляв повік, доки не був цілковито впевнений, що все у нього під контролем. Але зараз він не бачив нічого підозрілого, тільки оту доходягу на траві та ще бігуна у фуфайці з каптуром.

– Двісті тисяч? – припустив Пелвіс.

Придурок.

Проминувши за чверть години східний центр Осло і сумнівні на вигляд, хоч і характерної забудови вулички Ґамлебин, чи пак Старого Міста, вони увійшли через відчинені ворота на занедбану територію покинутого заводу. Підбити підсумки вони повинні за годину. Крім них будуть тільки Енок і Сиф, що продають амфетаміни на Ельгене і Толлбугата відповідно. Після цього треба ще відважити, перемішати і загорнути нові пакетики назавтра. Тоді він зможе, нарешті, повернутись додому, до Віри. Вона останнім часом на нього дметься. Поїздка в Барселону, що він обіцяв їй, зірвалася, бо він був зайнятий у справах усю весну. Щоб якось виправдатись, він пообіцяв їй поїздку в Лос-Анджелес у серпні цього року. Як на те, через судимість йому відмовили в американській візі. Калле знав, що такі жінки, як Віра, не надто терплячі, у них завжди є інші варіанти; тому, щоб не втратити її, він змушений був регулярно її трахати й улещувати коштовними дрібничками. А це вимагало часу й енергії. І, звісно, грошей. А значить, більше роботи. Отак він опинився між молотом і ковадлом.

Вони перетнули пустирище, вкрите брудним від мастила гравієм і бур’янами, серед яких стояли дві вантажівки без покришок на колесах, навічно припарковані на керамзитових блоках, і застрибнули на вантажну платформу перед будівлею з червоної цегли. Калле набрав чотиризначний код на панелі, в замку загурчало, і вони відчинили двері. Всередині їх накрив гуркіт барабанів і бас-гітари. Міськрада віддала другий поверх триповерхового заводського корпусу під репетиційні зали для музичних груп початківців. Калле винайняв за символічну платню залу на третьому поверсі, нібито для агенції з організації концертів, представившись менеджером з бронювання. Вони, щоправда, за весь час не забезпечили жодній групі жодного концертного виступу, але ж усім відомо, які нині важкі часи для мистецтва.

Калле і Пелвіс уже йшли коридором до ліфта, а вхідні двері ще повільно зачинялись під тиском жорсткої пружини. За рипінням дверей Калле здалось, наче він чує зовні швидкі кроки – так, ніби хтось біг гравієм.

– Триста? – знай вгадував Пелвіс.

Калле похитав головою і натиснув кнопку ліфта.

Кнут Шредер поклав свою гітару на корпус підсилювача.

– Перекур! – гукнув він і попрямував до дверей.

Він знав, що колеги-музиканти спантеличено перезираються. Знову перекур? За три дні у них концерт у молодіжному клубі, і найприкрішим було те, що вони повинні репетирувати як навіжені заради того, щоб принаймні не облажатись цілковито. Кнут мав решту учасників групи за купку церковних хористів: вони не курили, не налягали на спиртне, і не те що ніколи не торкнулися самокрутки з анашею, а навіть не бачили, яка вона на вигляд. То про який, питається, рок-н-рол могла