Читати книгу - "Знахар"

Неприємності почалися, коли до крамниці прийшла пані Шкопкова. Жінка, узагалі порядна, певне піддалася настроєві, який охопив Радолишки. Заставши в крамниці пана Лешека, вона демонстративно сіла за прилавком, усім своїм виглядом показуючи, що нікуди звідси не піде. Щойно молодий Чинський поїхав, як вона розгнівано почала дорікати Марисі:

— Совісті в тебе ніякої немає! Чи ти, дівчино, геть із глузду з’їхала! Оце-то подяка мені за мою опіку й хліб!

— Боже милий! — благально глянула на неї Марися. — Що ж я вам поганого зробила?

— Що зробила? — вибухнула пані Шкопкова. — А те, що на мене все містечко пальцями показує, що я дозволяю такі речі! Що зробила? А те, що в моїй крамниці такі речі відбуваються!

— Які ж речі?

— Ганебна поведінка! Так, ганебна! Який сором! Невже я тебе на те виховувала? Дбала про тебе, щоб тепер на мене всіх собак вішали? Чого цей паничик, цей донжуан, цей жевжик, чого він тут хоче?

Марися мовчала. Пані Шкопкова перевела подих, а тоді відповіла на власне запитання:

— Я тобі скажу, чого йому треба! Я тобі скажу! Він на твою цноту чатує! От, що! Свою коханку хоче з тебе зробити! А ти, дурна, ще й моргаєш до нього, приваблюєш цього гультіпаку на власну згубу, на свою неславу! А знаєш, що на тебе чекає, якщо ти піддасися на спокусу? Нужденне життя й тяжка смерть, а після смерті вічне прокляття! Якщо власного розуму не маєш, то хоч мене, старої, послухай! Невже ти думаєш, що я собі язиком мелю, бо мені робити нічого? Задля власної розваги? Бодай добра не було із такими розвагами! Мені серце крається, неначе ножем хто коле. Прибігає до мене отака Кропидловська, і вже від порога, де я очі поділа, чи не бачу, що той, як там його, мотоцикол знову біля крамниці стримить? Чого це, мовляв, я свою вихованку від розпусти й зневаги Божої не бережу? То я їй на те: «Люба пані Кропидловська, не ваше то, перепрошую, собаче діло, що і як! А коли хочте правду знати, то он бачте, мені тісто в макітрі підходить, росте, через верх лізе, а я до крамниці маю бігти?» А вона мені на те: «Дивіться-но краще, шановна пані Шкопкова, щоб вам тісто не виросло, бо тим часом вихованці вашій може дещо вирости в причинному місці». Я як таке вчула, думала, що мене нагла кров заллє! А все через тебе! Отак ти віддячуєш за мою щирість, за моє добро… Що кожна пліткарка мені очі колотиме через тебе… Та ще й на старі літа…

Пані Шкопкова так розхвилювалася, що аж заплакала. Марися узяла її за руку й хотіла поцілувати, проте жінка, видко, не на жарт розсердилася, бо висмикнула руку й вигукнула:

— Тут перепросинами не відбудешся!

— Але ж, пані, за що я маю перепрошувати? — наважилася запитати Марися.

— За… за що? — Шкопковій аж заціпило.

— Ну, певне. Люди, чи й така пані Кропидловська, у будь-чому добачать щось погане. А тут лихого нічого немає. Ви дуже несправедливі до пана Чинського. У нього немає таких намірів. Він дуже шляхетна й порядна людина.

— Авжеж, такий до чужої кишені не залізе, — сердито урвала її пані Шкопкова, — та коли йдеться про дівчину, то всі чоловіки однаковісінькі свині.

— Та ні ж бо. Може, інші й так. Не знаю, але він не такий.

— Тобі ще молоко під носом не висхло, от, що! А я тобі кажу: жени панича за двері, коли шануєш свою честь. Честь і мою опіку, — додала вона із притиском.

— А як же мені його виганяти? Сказати, що я не бажаю, аби він до крамниці приходив?

— Саме так.

— То він матиме право мені відповісти, що це не моя крамниця, і сюди будь-хто прийти може.

— Прийти може, але тут не місце теревені правити.

— Хіба що я скажу йому, що ви собі цього не бажаєте.

— Можеш йому й таке сказати.

— А що буде, коли він образиться? Якщо Чинські перестануть у нас купувати, як ото перестали в Пана-добродія?

Пані Шкопкова нахмурилася. Цього вона й сама боялася, і аргумент, хоч, може, і не зовсім щирий, проте вчасно підказаний Марисею, зробив своє.

— Ну, — буркнула вона. — Так не можна. Але чого ти хитруєш. Ти ж таки можеш його позбутися!

— То навчіть мене, як, — наполягала Марися.

— Ну, то я тебе навчу! — поклала край розмові хазяйка, подумки постановивши піти на пораду до ксьондза.

Тим часом минали дні, і не було жодного, аби молодий інженер не приїздив бодай на півгодинки до Марисі. От тільки, відвідини його були коротшими, ніж зазвичай, а коротшими через те, що часу в нього було тепер обмаль. На радість батькам, він тепер узявся до роботи на фабриці.

По черзі знайомився з бухгалтерією, управлінням, виробництвом, добуванням сировини й продажем. Підраховував, робив нотатки, немовби мимохіть у розмові з батьками подав ідею кількох реорганізаційних проектів, надзвичайно доречних і добре продуманих.

Батько без угаву хвалив його, мати мовчала, проте це свідчило про ще більше схвалення. Якось по обіді вона запитала:

— Чи ти, Лешеку, збираєшся постійно й систематично допомагати нам у роботі фабрики?

— Так, мамо, — кивнув головою молодий Чинський. — Проте за певних умов.

— Яких саме?

— Я, мамо, хотів би визначеності.

— Що ти маєш на увазі?

— Звичайні речі. Я хочу мати чітко визначені рамці своїх обов’язків, компетенції, словом, отримати певну посаду.

Пані Елеонора здивовано глянула на сина.

— Ти наш син.

— Повірте, я цьому радію, — вклонився він із посмішкою, — але це не допомагає визначити моє становище. Бачите, мамо, я люблю прозорі ситуації. Дуже прозорі. І з юридичної точки зору також. Отож, досі я черпав з вашої кишені те, чого напевне не заробив. Відтепер я хочу працювати й отримувати платню. Постійну платню. Я не пропоную вам, аби ви повністю передали мені управління. Але, скажімо, довірте мені управління виробництвом.

— Але ж і тепер ніщо не стоїть на заваді твоїм…

— Звичайно. Можете вважати мене диваком, але я не зумію, не захочу і… не працюватиму інакше. Я чудово знаю, що ти мені скажеш, мамо. Скажеш, що я ваш спадкоємець, що все колись стане моєю власністю, і що це смішно прохати про посаду на підприємстві власних батьків. Та розумієте, для щастя, душевного спокою й для задоволення мені потрібна особиста незалежність. Я мушу мати свою роботу, посаду й власні гроші. Оце і є моя умова.

— Умова дещо дивна, та зрештою я не