Читати книгу - "Завоювання Плассана"

— Ах, ось і наш любий кюре! — весело вигукнула пані де Кондамен.

Але господиня вже поспішила назустріч гостеві; взявши обидві руки абата в свої, вона повела його на середину вітальні, ніжно дивлячись на нього й злегка похитуючи головою.

— Який сюрприз, який чудовий сюрприз! — повторювала вона. — Цілий вік ми вас не бачили. Невже тільки велика удача може примусити вас згадати про ваших друзів?

Абат невимушено кланявся. З усіх боків його улесливо вітали, дами захоплено перешіптувались. Пані Делангр і пані Растуаль, не чекаючи, щоб він привітався з ними, підійшли до нього поздоровити його з новим призначенням, про яке офіційно оголошено вранці. Мер, мировий суддя і навіть пан де Бурде міцно потиснули йому руку.

— Ач, який молодець! — прошепотів пан де Кондамен на вухо лікареві Порк’є. — Він далеко піде. Я розкусив його з першого ж дня… Як на мене, вони безсоромно брешуть, ця стара Ругониха і цей абат, коли розводять свої невинні розмови. Я бачив багато разів, як він пробирався сюди пізно ввечері. Вони, мабуть, стараються облагодити вдвох якусь нечисту справу.

Але лікар Порк’є страшенно боявся, щоб пан де Кондамен не скомпрометував його; він поквапився одійти від нього і також потиснути руку абатові Фожа, хоч доти ніколи не сказав йому ні слова.

Ця тріумфальна поява абата була головною подією того вечора. Коли абат сів, потрійне коло спідниць оточило його. Він розмовляв з чарівною добродушністю, говорив про всяку всячину, старанно уникаючи, однак, відповідати на натяки. Коли ж Фелісіте поставила запитання прямо, він коротко відповів, що не збирається жити в церковному будинку, а воліє залишитись у тім помешканні, де спокійно живе вже три роки. Марта, як завжди, дуже мовчазна, теж була тут серед дам. Вона здавалась трохи блідою; побачивши здалеку абата Фожа, вона тільки всміхнулася до нього. Вигляд у неї був втомлений і неспокійний. Але, коли вона почула, що він має намір лишитися на вулиці Баланд, то дуже почервоніла і підвелася, щоб пройти в маленьку вітальню, ніби задихаючись від жари. Пан де Кондамен сів поруч пані Палок, вона захихикала і сказала йому досить голосно, щоб її почули й інші:

— Гарно, правда? Хоч би тут не призначала йому побачень. Невже їм не досить цілими днями бачитися у себе вдома?

Тільки один пан де Кондамен засміявся, всі інші сприйняли холодно її слова. Зрозумівши, що вона дала маху, пані Палок спробувала повернути свої слова на жарт. Тим часом по всіх кутках вітальні точилися розмови про абата Феніля. Всім було дуже цікаво, прийде він чи ні. Пан де Бурде, великий приятель старшого вікарія, сказав, що той нездужає. Цю новину вислухали із стриманими усмішками. Всі знали про переворот, що стався в єпіскопському домі. Абат Сюрен розповідав дамам дуже цікаві подробиці про жахливу сцену між монсеньйором і старшим вікарієм. Переможений монсеньйором, вікарій пустив чутку про те, що приступ подагри не дозволяє йому виходити з дому. Але до розв’язки було ще далеко, і абат Сюрен додавав, що «багато ще чого доведеться побачити». Це передавалося пошепки на вухо з легенькими вигуками, похитуванням голови, з виразом здивування й сумніву. Але було ясно, що переміг Фожа. Прекрасні парафіянки грілися в променях цього сонця, що сходило сьогодні.

В середині вечора прийшов абат Бурет. Всі розмови припинились, на нього дивилися з цікавістю. Всім було відомо, що ще напередодні він розраховував на парафію св. Сатюрнена; він заступав абата Компана під час його тривалої хвороби, місце по праву належало йому. Він постояв хвилинку на порозі, не помічаючи руху, який викликала його поява; вія захекався, повіки його тремтіли. Побачивши абата Фожа, він кинувся до нього і, палко потиснувши йому обидві руки, вигукнув:

— Ах, мій любий друже, дозвольте вас поздоровити!.. Я щойно був у вас; ваша мати сказала мені, що ви тут… Я дуже радий вас бачити!

Абат Фожа підвівся, збентежений, незважаючи на всю свою холоднокровність; він був здивований цією сердечністю, якої аж ніяк не сподівався.

— Так, я мусив погодитись, — промовив він, — хоч і не заслуговую цього… Спочатку я відмовлявся, називав монсеньйорові достойніших священиків, насамперед вас…

Абат Бурет кліпнув очима, відвів його набік і мовив, притишивши голос:

— Монсеньйор розповів мені все… Виявляється, що Феніль і чути про мене не хотів. Він підняв би всю єпархію, якби призначили мене, — це його власні слова. Злочин мій полягає в тому, що я закрив очі бідолашному Компанові… Він вимагав, як вам відомо, призначення абата Шардона. Це людина, безперечно, шановна, але дуже обмежена… Старший вікарій сподівався панувати за його спиною в парафії святого Сатюрнена… І тоді монсеньйор дав цю посаду вам, щоб досадити йому і позбутися його. Це помста за мене. Я дуже задоволений, мій друже… А ви знали всю цю історію?

— Ні, у всякому разі, не так детально.

— Так от, все це було так, я вам кажу, запевняю вас. Я почув це з уст самого монсеньйора… Між нами кажучи, він подав мені надію на чудову компенсацію. Другий старший вікарій, абат Віаль, давно вже хоче переїхати до Рима; місце звільниться, ви розумієте? Але про це — ні слова. Я не віддав би сьогоднішнього дня ні за які гроші.

І він знову почав потискувати руку абатові Фожа, і все його широке обличчя сяяло від задоволення. Навколо них дами здивовано перезиралися, усміхаючись. Але радість добродушного священика була така щира, що, кінець кінцем, передалася всій зеленій вітальні, і вшанування нового кюре набрало більшої сердечності й теплоти. Спідниці зблизились; заговорили про орган у соборі, який треба було полагодити; пані де Кондамен пообіцяла принести в дар гарний переносний вівтар для процесії до близького вже свята тіла господнього.

Абат Бурет теж поділяв загальне радісне збудження, коли раптом пані Палок, витягаючи своє бридке обличчя, торкнула його за плече і спитала на вухо:

— То завтра, пане абат, ви вже не сповідатимете в каплиці святого Михайла?

Відколи абат Бурет почав заступати абата Компана, він сповідав у каплиці св. Михайла, найбільшій і найзручнішій у церкві, призначеній спеціально для парафіяльного священика. Він спочатку не зрозумів і, примруживши очі, подивився на пані Палок.

— Я питаю вас, — повторила вона, — чи завтра ви знов сповідатимете у вашій старій каплиці Святих ангелів?

Він зблід і хвилину мовчав, опустивши очі на килим, відчуваючи біль у потилиці, наче хтось ударив його ззаду. Потім, почуваючи, що пані Палок пронизує його своїм гострим поглядом, пробелькотів:

— Звичайно, я перейду до своєї старої сповідальні!.. Приходьте завтра