Читати книгу - "У чому ж таємниця?"

— Коли наші костюми добре помнуться, ми завтра виглядатимемо показними підсудними. А поки ще то станеться, гайда до столу й у ліжко.

РОЗДІЛ ВОСЬМИЙ

— Де ж він? — спитав управитель готелю з порога свого кабінету.

Швейцар тицьнув пальцем у глиб вестибюля, де, сховавши руки до кишень, походжав з цигаркою в зубах якийсь чоловік. Управитель підійшов до нього й швидким поглядом зміряв зверху вниз людину, що питалася його.

— Добридень, — промовив він. — Ходімте до мого кабінету. Однак ви не той, з ким я завжди мав справу…

Прибулець торкнувся рукою капелюха й відповів не виймаючи із зубів цигарки:

— Здорові були, добродію. Мій колега зараз у відпустці.

— Прошу, заходьте.

Управитель ступив до свого кабінету перший. Мар Поль, що якраз віддавала ключа швейцарові, крадькома оглянула вестибюль. Стінний годинник показував пів на десяту. Вона зупинилась. Поки не зачинили двері за двома чоловіками, їй пощастило вловити кілька слів відвідувача:

— Прийшов переглянути готельні картки за останні дні. Ми хочемо знати…

Марі-Поль знала, в чому річ. Вона широкими кроками рушила до виходу. Небо, вмите раптовою грозо ласкаво голубіло, повітря було чисте, весело світило сонце. Перекинула через руку, що вже була не в черезплічнику, дощовика й подалася на майдан.

Візит до готелю отого чоловіка не віщував нічого доброго. Добре вчинили Жан-Луї з Жакліною, що завчасно чкурнули звідси.

Вона ступала спроквола, немовби прогулюючись. Зробила коло на майдані, не хотіла йти прямо до автобусної зупинки, аби не привернути. уваги цікавих очей посильного, що стояв біля дверей готелю.

В автобусі було мало людей. Шофер чомусь не поспішав вирушати, що непокоїло Марі-Поль. «Господи, — думала вона, — чому він вичікує, вже п'ять хвили на одинадцяту»

Шофер окидав поглядом своїх пасажирів, неквапливо брав з їхніх рук гроші й видавав квитки. Нарешті вмостився на своєму сидінні, однак ліниво вовтузився там, дратуючи тим Марі-Поль. Врешті мотор загурчав, автобус, сіпнувшись, зрушив з місця. Одначе несподівано знову зупинився. Хтось стояв попереду й махав рукою. Певне, спізнився. Відчинилися дверцята, й той увійшов, дістав з кишені гаманця.

Марі-Поль стежила з вікна автобуса за готельними дверима. Коли автобус удруге зрушив з місця, побачила, як з готелю виходив отой незнайомий.

Одна річ — щось надуматись, а зовсім інша — зробити його. Після втечі з Персака нашим молодятам уже двічі довелось міняти свої плани: першого разу перервали свого мандрівку, а потім несподівано полишили «Гранд-отель дю Міді». Можна сказати, що це були тактичні зміни, бо мистецтво стратегії завжди вимагає вчасно розгадати наміри супротивника. Одначе й ця остання ніч перед вирішальним боєм також принесла їм несподіванку.

Недарма Жакліна з острахом позирала крізь вікно в готелі на затягнене хмарами небо. Потім вона кілька разів питала сама в себе, що вони робитимуть, коли піде дощ. Але спалахи блискавок і гуркіт грому ще не означали, що неодмінно буде гроза.

Та коли по листю дерев заторохтіли перші краплі, вже ворожити, чи буде дощ, чи не буде, не доводилося. Хоч які густі лісові шати, вони неспроможні були захистити їх від зливи. Невдовзі їхні комбінезони промокли до рубця.

Певне, вони опинилися в самісінькому серці грози, бо на них лило наче з відра. При світлі блискавок вони позмотували спальні мішки, сховали від дощу одяг, а самі притиснулися до стовбура дуба.

— А я знаю, де ми можемо сховатися, — вигукнула Жакліна.

Вона згадала, що біля путівця стоїть невеличка будка, яка в давно минулі часи, коли ще не було автостради, правила візникам за зупинку.

Вони негайно поїхали моторолером до тієї будки, та коли дісталися до неї, дощ ущух. «Щастить!» — промовив Жан-Луї. Однак скоро дощ знову линув. Сховавшись від дощу, вони стали вичікувати дня, що мав бути дуже напруженим.

Їм конче було необхідно приїхати до Персака рівно об одинадцятій годині. Не надягали комбінезонів, бо ті ще не висохли, згорнули їх і прив'язали до багажника. Невдовзі їхній моторолер уже котив автострадою. З-за хмар визирнуло привітне сонечко.

Діставшись до долини Трумані, звернули з шосе й поїхали путівцем, що біг понад річкою. Не хотіли перетинати місто, мали намір в'їхати до Персака з лівого берега. Промчавши повз Рок, опинилися біля підвісного мосту, що навпроти церкви.

За мить на перехресті, що його утворювали Верденський бульвар, міст і Соборна вуличка, спиною до них стояв жандарм — хоч поста там не було — і, здавалося, очікував якийсь транспорт.

Жан-Луї виїхав на міст, не газуючи, щоб не шуміти мотором. За п'ятдесят метрів поперед нього, біля дверей церкви, стояла якась пара. Жінка відчинила двері й притримувала їх, даючи змогу дідусеві, що спирався; на палицю, ввійти до церкви. Юнак відразу пізнав Віржінію Гепра. Старий, що зігнувся в три погибелі, одягнений у чорне з котелком на голові, міг бути тільки сторічним ювіляром.

Поява старого Гепра підхльоснула хлопця. Він піддав газу, й моторолер аж рвонувся вперед. Зачувши дирчання, жандарм оглянувся й подав знак, аби Жан-Луї зупинився, а потім перетяв йому шлях, широко розставивши руки.

Жан-Луї рвучко звернув ліворуч і об'їхав жандарма.

— Стій! — загорлав той.

Моторолер зробив гак, а тоді покотив Соборною вулицею. Ззаду оглушливо засюрчало.

— Більше газу, бо він біжить за нами! — вигукнула Жакліна, притиснувшись до Жана-Луї. — До церкви треба під'їхати з лівого боку, до маленьких ворітець.

Наближалися до церкви. В ту мить пролунав постріл. Видно, жандарм вистрелив, попереджаючи. Біл низеньких воріт різко загальмований моторолер просунувся ще трохи й зупинився.

— Біжи, я тебе наздожену! — гукнув Жан-Луї Жакліні.

Він покинув кермо, й моторолер з гуркотом упав на землю. Жан-Луї й не озирнувся, а помчав до церкви навздогін Жакліні.

— Уф! — відсапувався він, скидаючи каску.

Кинули каски на стільця, що стояв за дверима притворі церкви. Там, на вулиці, на все горло волав жандарм, а в церкві панувала тиша. Навряд чи сюди долетіло й відлуння пострілу.

Жакліна чула, як у неї калатає серце, але не відставала від свого нареченого. Він шепнув їй удавано недбало:

— А тепер настав і наш час.

За абсидою, в капличці пречистої, горіли довгі свічки. Жан-Луї й Жакліна сіли на лаву за колоною, звідки видно було все, що відбувалося. Неподалік від себе вздріли Роз-Марі Дардель чи, може, Марі-Роз Клеман. Трохи далі, поряд із своєю сестрою, сиділа Марі Перрен. Пізнали багатьох інших персаківців. Упадало в око, що