Читати книгу - "Таємниця Жовтої кімнати"

ніколи не подарують! А я ціную їхню повагу — вони чудові люди. Побачивши, як Матильда вливає до батькового келиха снодійне, аби він не прокинувся, коли вона вночі бесідуватиме зі своїм убивцею, я зрозумів, що вона не почуватиме до мене безмежної вдячності, якщо я схоплю нападника, — адже його руки будуть зв’язані, зате язик розв’язаний! Мабуть, це велике щастя, що тоді, в Жовтій кімнаті та в загадковій галереї, ця людина розчинилася, мов під якимись чарами! Я зрозумів це тієї ночі, побачивши, якою радістю засвітилось обличчя панни Станжерсон, коли вона дізналася, що він утік. Так, я зрозумів: щоб урятувати нещасну, треба не стільки затримати злочинця, скільки будь-якою ціною примусити його мовчати. А вбити людину? Вбити людину не так просто… Я цього ніколи не зробив… хіба що ця людина сама б мене до цього змусила… З другого боку, примусити його мовчати самому, без Матильдиної допомоги — це важка задача: тут треба відгадати все, не знаючи нічого!.. На щастя, друже, я здогадався, вірніше, досяг усього шляхом умовиводів… І тому сьогодні вночі хочу тільки одного: побачити його обличчя, яке повинно вписатись…

— У коло…

— Атож, хоча його обличчя мене не здивує!..

— Але я гадав, що ви вже бачили його обличчя тієї ночі, коли вдерлися до кімнати панни Станжерсон…

— Бачив невиразно… Свічка стояла на підлозі. До того ж, ота борода.

— А сьогодні, ви гадаєте, він з’явиться без бороди?

— Неодмінно з бородою… Але галерея буде освітлена, до того ж тепер я знаю… вірніше, мій мозок знає… А коли так, то й очі побачать…

— Якщо йдеться лише про те, щоб побачити й відпустити, то навіщо нам зброя?

— Для того, любий мій друже, що коли чоловік з Жовтої кімнати зрозуміє, що я впізнав його, він зважиться на все! І тоді нам доведеться боронитись.

— А ви певні, що він прийде сьогодні вночі?

— Так само певен, як те, що ви зараз поряд зі мною. Сьогодні о пів на одинадцяту ранку панна Станжерсон із надзвичайною спритністю організувала все таким чином, щоб уночі залишитися самій, без покоївок: вона відпустила їх на. цілу добу під якимось сміховинним приводом, а під час їхньої відсутності вмовила свого любого татечка охороняти її й лягти спати в будуарі. Він, зрозуміло, залюбки погодився виконувати ці нові для себе функції. Від’їзд Робера Дарзака й зусилля, докладені Матильдою для того, щоб лишитися самій… Дивний збіг, чи не так? Які ще можуть бути сумніви? Панна Станжерсон сама готує побачення із злочинцем, побачення, якого так боїться Робер Дарзак.

— Це жахливо!

— Згоден.

— А те, що ми зараз бачили… На вашу думку, вона намагається приспати свого батька?

— Так.

— Отож ми лише вдвох братимемо участь у сьогоднішній операції?

— Ні, вчотирьох: про всяк випадок подружжя консьєржів теж напохваті. Поки що вони тут непотрібні, але можуть знадобитись опісля, якщо ми все-таки його вб’ємо…

— Значить, ви гадаєте, що ми його вб’ємо?

— Уб'ємо, якщо він сам цього захоче!

— Чом би вам не попередити татуся Жака? Ви не хочете сьогодні скористатися його допомогою?

— Ні, — відрізав Рультабій.

Я помовчав якусь часину й, підбурюваний жадібним бажанням проникнути в таїни думки Рультабія, рубонув з плеча:

— Чом би не попередити Артура Ренса? Він міг би стати нам у пригоді…

— Он як! — відверто невдоволено відказав Рультабій. — То ви хочете, щоб секрети панни Станжерсон стали відомі кожному! Ходімо вечеряти, вже час. Сьогодні ми вечеряємо у Ларсана, якщо, звичайно, він знов не стежить за Робером Дарзаком. Ларсан не відступається від нього ані на крок… Втім, коли його й немає зараз на місці, то до ночі він неодмінно з’явиться. Ось кого б мені хотілося пошити в дурні!

У сусідній кімнаті почувся шум.

— Мабуть, це він.

— Я забув спитати, — згадав я. — В присутності поліцая жодного натяку на сьогоднішню нічну операцію, чи не так?

— Авжеж. Ми діятимемо самі, на власний страх і ризик.

— Тоді вся слава дістанеться нам?

— Цілком на це згоден! — посміхнувся Рультабій.

Вечеряли ми в товаристві Ларсана в його кімнаті. Поліцай сповістив, що допіру повернувся, й запросив нас до столу. Співтрапезники були в доброму гуморі, бо обидва почували чи не цілковиту певність, що доскіпалися до істини. Рультабій пояснив великому Фредові, що приїхав його відвідати зі своєї власної ініціативи, а він мене затримав, сподіваючись на мою допомогу в підготовці великого матеріалу для газети «Епок», за який наміряється засісти сьогодні ж увечері. А поїду я буцімто ранковим поїздом, об одинадцятій годині, прихопивши з собою його рукопис роману з продовженням, де він викладає головні епізоди таємничих подій у замку Гландьє. Вислухавши все це, Ларсан посміхнувся з виглядом людини, яка не дасть себе ошукати, але через чемність не висловлює своїх міркувань стосовно речей, які її не обходять. Удаючись до безлічі словесних викрутасів, добираючи навіть інтонації, Рультабій і Ларсан досить довго теревенили з приводу приїзду Артура Ренса, його минулого в Америці, про яке обидва воліли б знати набагато більше, особливо про стосунки з родиною Станжерсонів. Зрештою, Ларсан, який, мені здалося, відчув раптову втому, з видимим зусиллям мовив:

— Як на мою думку, пане Рультабій, незабаром у Гландьє нам нічого буде робити. Не багато ночей, гадаю, доведеться нам тут збувати.

— Я теж такої думки, пане Фреде.

— То ви, друже, гадаєте, що цю справу закінчено?

— Так, я справді гадаю, що її закінчено й нічого нового ми вже не побачимо.

— І ви знаєте, хто винуватець? — запитав Ларсан.

— А ви?

— Знаю.

— Я теж, — мовив Рультабій.

— Чи то є одна й та сама особа?

— Навряд, — відгукнувся юний репортер. — Якщо, звичайно, ви не змінили своєї думки. — І додав із притиском: — Пан Дарзак — порядна людина!

— Ви цього певні? — запитав Ларсан. — Ну а я залишаюся при своїй думці. Ну що, закладемось?

— Гаразд! Але я поб’ю вас, пане Ларсан!

— Молодість не знає сумніву, — засміявся великий Фред, потискуючи мені на прощання руку.

— Не знає, — луною відгукнувся Рультабій.

Аж раптом Ларсан, який підвівся, щоб провести нас, схопивсь обіруч за груди й заточився. Аби не впасти, змушений був зіпертися на Рультабія. Мертвотна блідість укрила його обличчя.

— Боже мій, що це зі мною? Чи не отруїли мене? — І він розгублено подивився на нас.

Марно ми розпитували його, він не відповідав. Як підтятий, повалився на крісло, й більше ми не змогли витягти з нього жодного слова. Ми були надзвичайно стурбовані — нас непокоїв як його стан, так і те, що ми скуштували ті самі страви, які їв