Читати книгу - "В нетрях Центральної Азії"

Коли я, повернувшись, розказав про цей камінь консулу, він переглянув кілька книжок і повідомив, що метеорита такого величезного розміру (я його приблизно обміряв) в жодному музеї Європи і Америки нема і взагалі такий метеорит невідомий науці. Відбити від нього хоча б невеличкий кусочок не вдалось; у нас з собою було тільки кайло, а ніяких виступів чи ріжків, по яких можна було вдарити, на камені не було, — все, що піддавалось, було вже збите. Я, звичайно, пояснив Лобсину, що це за камінь, і потім, коли ми їхали далі, ще з півгодини розмірковували про падаючі з неба камені.

Повертаючись до дороги, ми їхали тепер повз гору Ошке, яка стояла самотньо серед рівнини і була схожа на фігуру лежачої тварини, як-от великий собака, але з головою, більше схожою на людську.

За непомітним перевалом через плоске пасмо Тотур-кару біля південного підніжжя цих чорних гір ми знайшли кілька колодязів з прісною водою, завглибшки лише в півтора аршина і, на диво, з дерев'яними міцними цямринами. Тут ми зупинились.

Дальший невеликий перехід — 8 верст — проходив спочатку через пустиню Ламин-Крюм-Гобі, всіяну чорним щебенем, а потім ущелиною в низьких горах Намей-чю; серед неї були колодязі, власне ями в півтора аршина завглибшки, деякі з дерев'яними цямринами, з гіркуватою водою, що відгонила тухлими яйцями. Тут довелось заночувати, бо далі був великий безводний перехід верст в шістдесят.

Щоб дати верблюдам добре відпочити, ми простояли в цьому місці, хоч вода була й погана, наступний день до третьої години дня і вийшли з запасом води в бочонках, напоївши досхочу всіх тварин. Години через півтори гори Намейчю кінчились, і дорога пішла чорною пустинею, густо всипаною дрібним щебенем і майже без всякої рослинності. Подекуди в плоских западинках жовтів невеличкий кущик. Де-не-де рівнина горбилась маленькими гривками або піднімалась низькими східцями. В одному місці, вже присмерком, ми помітили поблизу дороги якісь колоди завдовжки в 5–6 сажнів і завтовшки понад аршин. Вони були розкидані по пустині.

— Зробимо тут привал години на дві, — запропонував Лобсин. — Ми вже пройшли третину переходу, зваримо чай, дрова є.

Ми вклали верблюдів коло однієї з цих колод, до другої прив'язали коней і, поки ще можна було розглядіти, обійшли це цікаве місце. Колоди виявились скам'янілими, ми сподівались розкласти багаття з цих несподівано знайдених в пустині дров і зварити собі чай. Але вони зовсім не горіли і під ударом кайла розсипались на великі куски, а не на тріски. Довелось запивати сухарі гіркуватою водою з бочонка, висловлюючи здогади про ці дивні величезні дерева, які колись виросли серед пустині і потім чомусь загинули і скам'яніли.

Верблюдам і коням ми дали по жмутку зеленої тростини, якою запаслись ще на Булгані на всякий випадок, коням по відру води і перед північчю пішли далі. Щербатий місяць світив досить яскраво, і можна було бачити, що години через дві дорога спустилась в широку улоговину Бортень-Гобі, вкриту тим же чорним щебенем, який подекуди був наметений бурями в маленькі пасмочка. Ще через три години зліва від дороги залишились плоскі гори Паташань. Вони закінчувались обривчиками рожевих, зелених і малинових глин, що дуже красиво перешаровувались одна з одною. Ми могли розглядіти їх, бо вже розвиднювалось. Повз них ми йшли вже годин з чотири і помітили в одному місці товстий пласт чорного земляного вугілля.

— Це вже не омана, як ті дрова! — сказав Лобсин. — Наберемо його трохи, щоб чай зварити.

Ми набрали кілька великих кусків вугілля, бо боялись, що далі на стоянці в пустині палива знов не буде.

Дорога скоро піднялася на невисоке урвище і вступила у великі піски Гурбан-Тунгут, які простягаються широкою смугою зі сходу на захід. Ми йшли по пісках ще з півтори години і, нарешті, зупинились біля колодязя Хан-са-ху з солонуватою водою. Було вже годин десять ранку, і сонце почало припікати.

Після цього важкого безводного переходу треба було дати добрий відпочинок нашим тваринам, і ми вирішили простояти тут до наступного вечора, хоч вода була й досить погана.

Вугіллям ми не скористувались, бо на піщаних горбах ріс дрібний саксаул, кущі байкалича, а трава обелза, як назвав її Лобсин, дала нам досить палива і нашим тваринам гарну пашу. Але нам довелось наглядати за ними, бо піски лежали довгими нерівними пасмами, між якими тяглися видолинки, і тварини, пасучись, могли зайти далеко від намету. Черговий вартовий сходив на гребінь високого пасма (3–5 сажнів) і звідти наглядав за тваринами, приганяючи їх назад, коли вони відходили дуже далеко. Увечері ми, звичайно, пригнали їх до намету, верблюдів вклали, а коней прив'язали до кущів.

На світанку я прокинувся і вийшов з намету, щоб пустити тварин пастися. Недалеко від стоянки у видолинку я помітив трьох коней, що паслися там, і здивувався. Подумав, що вночі прийшли якісь подорожні, не помітили нашого намету, прилягли десь серед кущів чию, а коней випустили. Але чому наш собака не гавкав уночі? Невже не почув чужих? Повернувшись в намет, я сповістив Лобсина, який вже прокинувся і взувався, що недалеко від нас, очевидно, ночують якісь люди, і що я через це не відпустив коней, бо тут пасуться чужі.

— Коні! — вигукнув Лобсин, — а людей не видно. Якби чужі люди були так близько, мій собака гавкав би весь час чи то хоч гарчав би. Ти бачив, мабуть, диких коней. В цих пісках вони водяться, як мені розказували. Бери рушницю, можливо, пощастить підійти на постріл.

Ми вийшли з намету, але коні за цей час відійшли далі, мабуть, почули наші голоси. Лобсин, розглядівши їх, сказав:

— Мабуть, дикі. Всі троє однієї масті, невеликі, гриви короткі, хвіст ріденький.

— А чи не кулани? — зауважив я.

— Віддалік їх не важко сплутати, — підтвердив Лобсин. — Спробуємо підкрастись ближче.

Говорили ми, звичайно, пошепки і тепер почали пробиратись майже плазом між кущами саксаулу і жмутками чию і, нарешті, зупинились кроків за сорок під захистом великого куща. Далі ховатись було ніде — місцевість відкрита, кущики дрібні.

— Це не кулани, — прошепотів Лобсин. — У кулана вуха довгі, хвіст зовсім ріденький, як в осла, а вздовж спини по хребту йде чорна смуга. А в цих смуги нема, хвіст більше схожий на кінський. Певно, дикі коні? Стріляй скоріше!

— А чи не свійські це, насправді? — сказав я, цілячись, —