Читати книгу - "Орієнталізм"

Буржуа-переможці (фр.). {152}

«Сучасна людина переживає проґрес, Європа відродиться за допомогою Азії. Згідно з історичним законом, цивілізація рухається зі Сходу на Захід... дві форми людства нарешті зіллються докупи» 1.

Очевидне відлуння Кіне позначає старт ще одного з циклів ентузіазму та розчарування, через які проходять двоє чоловіків. Флоберові нотатки вказують на те, що цей далекосяжний задум Бувара, як і всі інші його плани, безжально уривається невблаганною дійсністю — цього разу несподіваною появою жандармів, які звинувачують його в розпусті. Проте вже через кілька рядків ми маємо змогу прочитати другий цікавий для нас уривок. Двоє чоловіків одночасно признаються один одному, що їхнє потаємне бажання — знову повернутися до своєї праці переписувачів. Вони замовляють собі великий письмовий стіл на дві особи, купують книги, олівці, стиральні гумки і — як завершує свій образок Флобер — «ils s’y mettent»: починають трудитися. Якщо спочатку Бувар і Пекюше намагалися жити природним життям й застосовувати знання більш або менш безпосередньо, то в кінцевому підсумку вони знову заходилися некритично переписувати його, переносячи з одного тексту в інший.

Хоча бачення Буваром Європи, яка відроджується за допомогою Азії, не цілком розшифроване, воно ( і те, до чого воно зводиться на столі переписувача) може бути витлумачене кількома важливими способами. Як і багато інших візій цих двох людей, воно є глобальним і реконструктивним; воно репрезентує той фактор, який, на думку Флобера, характеризував схильність дев’ятнадцятого сторіччя до перебудови світу згідно з якимсь уявним баченням, що іноді супроводжувалося застосуванням специфічних наукових прийомів. Серед тих візій, які має на увазі Флобер, можна назвати утопії Сен-Сімона та Фур’є, наукове відродження людства, передбачуване Контом, і всі технічні та секулярні релігії, пропаґовані ідеологами, позитивістами, еклектиками, окультистами, традиціоналістами та ідеалістами, такими, як Дестют де Трасі, Кабаніс, Мішле, Кузен, Прудон, Курно, Кабе, Жане та Ламенне 2. На протязі роману Бувар і Пекюше підхоплюють і намагаються реалізувати різні ідеї, свого часу висловлені цими людьми; потім, зазнавши невдачі з {153} однією з таких ідей, вони переходять до наступної, але домагаються не кращих результатів.

Корені таких ревізіоністських амбіцій є романтичними в дуже специфічний спосіб. Ми мусимо пам’ятати, до якої міри духовний та інтелектуальний проект кінця вісімнадцятого сторіччя був перебудованою теологією — таким собі природним супернатуралізмом, як назвав його М. Г. Абрамс; цей тип думки розвивався далі з типовими особливостями, характерними для мислення, що побутувало в дев’ятнадцятому сторіччі, й саме цей процес сатирично описує Флобер у «Буварі та Пекюше». Таким чином поняття відродження повертається назад до

«очевидної романтичної тенденції, після раціоналізму та декору Просвітництва... [повертається] до жаскої драми надприродних містерій християнської історії й християнських доктрин та до бурхливих конфліктів і раптових перемін християнського внутрішнього життя, знову звертаючись до руйнації і творення, пекла й неба, заслання та возз’єднання, смерті й воскресіння, смутку й радості, втраченого раю і раю віднайденого... Та оскільки письменники-романтики жили вже після доби Просвітництва й не могли жити десь-інде, вони відроджували ці стародавні матерії в трохи іншому вигляді: вони заповзялися врятувати загальний погляд на людську історію та людську долю, екзистенціальні парадигми і кардинальні цінності їхньої релігійної спадщини, реконституюючи їх у такий спосіб, щоб вони стали інтелектуально прийнятними, а також емоційно доречними для їхнього історичного часу» 3.

Те, що Бувар мав на думці, — відродження Європи за допомогою Азії — було романтичною ідеєю, яка мала тоді великий вплив на уми. Фрідріх Шлеґель та Новаліс, наприклад, закликали своїх співвітчизників, і європейців загалом, детально вивчати Індію, бо саме індійська культура й релігія, стверджували вони, може завдати поразки матеріалізмові та механіцизмові (і республіканізмові) західної культури. І з цієї поразки постане нова, відроджена Європа: біблійне уявлення про смерть, воскресіння та спокуту явно проступає в цьому рецепті. Більше того, романтичний орієнталістський проект був не просто специфічним прикладом загальної тенденції; він був потужним засобом формування цієї тенденції, {154} як переконливо показав Реймонд Шваб у своєму «Орієнтальному ренесансі» (Raymond Schwab, «La Renaissance orientale»). Але що тут важило найбільше, то це не сама Азія, а та користь, яку Азія могла принести новітній Європі. Таким чином, кожен, хто, як, скажімо, Шлеґель або Франц Бопп, опановував якусь східну мову, ставав духовним героєм, мандрівним лицарем, що приносив назад до Європи відчуття її святої місії, яке вона на той час уже втратила. Саме в цьому аспекті розвивалися в дев’ятнадцятому сторіччі пізніші секулярні релігії, які описав Флобер. Оґюст Конт — як Бувар, і не меншою мірою, аніж Шлеґель, Вордсворт і Шатобріан, — активно підтримував і обстоював секулярний постпросвітницький міф, витоки якого були незаперечно християнськими.

Реґулярно дозволяючи Буварові та Пекюше вдаватися до спроб реалізації того або того зі своїх ревізіоністських проектів, від початку й до комічно безславного кінця, Флобер привертає нашу увагу до людських вад, які виходять на поверхню при здійсненні всіх проектів. Він чудово усвідомлював, що за idée reçue «Європа-відроджена-за-допомогою-Азії» маячить замаскована й підступна європейська гординя. І «Європа», і «Азія» були нічим без візіонерських прийомів перетворення широких географічних просторів на сутності, з якими можна було б мати справу.

Загальноприйнятою ідеєю (фр.).

Отже, на споді думки Європа й Азія були нашою Європою і нашою Азією — нашою волею і репрезентацією, як висловився колись Шопенгауер. Історичні закони були насправді законами істориків, так само як «дві форми людської природи» менше привертали увагу до актуальності, аніж до європейської спроможності надати створеним людиною відмінностям вигляду природної неминучості. Що ж до другої половини фрази — «нарешті зіллються воєдино», — то тут Флобер висміяв ту безтурботну байдужість, із якою наука ставилася до актуальності, наука, яка анатомізувала та з’єднувала воєдино людські сутності так, ніби вони були якоюсь інертною матерією. Але висміював він не будь-яку науку: йшлося про опановану ентузіазмом, навіть месіанським запалом саме європейську науку, чиї здобутки включали в себе невдалі революції, війни, {155} гноблення й непогамовне прагнення по-донкіхотському негайно втілювати в життя великі книжні ідеї. З чим ніколи не рахувалися така наука або знання, то це зі своєю власною, глибоко закоріненою й несамоусвідомленою шкідливою невинністю й тим опором, який чинила їй реальна дійсність. Коли Бувар грається у вченого, він наївно припускає, що наука та реальна дійсність є достоту такими, якими бачить їх учений, що нема аніякісінької різниці, чи вчений буде йолопом, чи візіонером; він (або