Читати книгу - "Енн із Зелених Дахів"

нічого кращого за проліски, правда, Марілло? А Діана каже, що вони й не побиваються за пролісками, якщо навіть гадки про них не мають. Але мені здається, що це і є найсумніше. Як би то було трагічно, Марілло, — не мати навіть гадки про чудові проліски й не побиватися за ними. А знаєте, Марілло, що я думаю? Що проліски — це душі квітів, котрі минулого літа померли, а тут їхній рай. Але ми сьогодні провели такий гарний день, Марілло! Снідали біля струмка у великому яру, порослому мохом; надзвичайно романтичне місце. Чарлі Слоун кинув Арті Джиллісу виклик — перескочити той струмок, — й Арті перескочив, бо не міг не прийняти виклику. І ніхто в школі не зміг би. Це дуже модно — кидати виклики. Пан Філіпс усі свої проліски подарував Пріссі Ендрюс, і я сама чула, як він казав: «Квітці — квіти».[7] Я знаю, він ці слова прочитав у книжці, та це доводить, що й у нього є уява. Мені теж дарували букет, але я презирливо відмовилася. Я не можу сказати, хто дарував, бо присяглася, що ніколи в житті ім’я цієї людини не осквернить моїх уст. А ще ми робили вінки із пролісків і чіпляли їх на капелюшки, а коли настав час іти додому, то всі стали в пари й так ішли дорогою, у вінках і з букетами, співаючи «Мій дім на пагорбі». О, Марілло, я тоді аж затремтіла. І вся сім’я пана Сайласа Слоуна вибігла нам назустріч, і кожен, хто йшов тією дорогою, зупинявся й дивився нам услід. Усі на нас задивлялися!

— Хіба то дивина? Поводитеся, мов ті блазні! — відказала Марілла.

А потім фіалки мовби розгорнули лілове покривало над Долиною Фіалок. Дорогою до школи Енн проминала її з благоговійним поглядом, ступаючи легесенько, так, ніби ноги її торкалися священної землі.

— Чомусь, — признавалася вона Діані, — коли я проминаю ту долину, мені байдуже, чи Гіл… чи хтось у класі вчиться краще за мене. А в школі все стає як завжди, і мені вже геть не байдуже. Всередині мене є неначе ціла купа різних Енн! Я часом думаю, що саме тому я постійно й потрапляю в халепи. Якби там була одна-єдина Енн, то було б зручніше, зате не так цікаво.

Якось червневого вечора, коли дерева знову стояли вбрані в рожевий цвіт, у болотах понад Озером Осяйних Вод сріблисто-солодко кумкали жаби, а в повітрі ширилися запахи конюшинових полів і терпкі аромати соснового лісу, Енн сиділа при вікні у своїй кімнатці нагорі. Вона вчила уроки, та сутінки вже згусли настільки, що читати не виходило, тож дівчинка замріялася, широко розплющеними очима дивлячись повз віття Снігової Королеви, всипане, мов зірками, пучечками білого цвіту.

Власне, її маленька кімнатка не змінилася. Стіни були такі самі білі, подушечка для шпильок — така сама тверда, стільці — такі самі жовті й манірно-штивні. А проте дух у ній був уже геть інший. Вона сповнилася чогось нового, живого, жвавого, і це щось просотувало її всю й не залежало від підручників, суконь і стрічок, ба навіть від щербатого блакитного глека із квітучими яблуневими гілочками на столі. Немовби всі мрії, яким уві сні й наяву віддавалася її життєлюбна мешканка, раптом набули видимої, хоч і нематеріальної форми й оповили голі стіни прозорими розкішними гобеленами з веселки й місячного сяйва. Аж тут до кімнати стрімко зайшла Марілла зі стосиком свіжовипрасуваних шкільних фартушків Енн. Повісила їх на стільці і, втомлено зітхнувши, сіла. Того дня її здолав один з нападів мігрені і, хоч біль уже вщух, почувалася вона кволою і «розтерзаною», за власним висловом. Енн глянула на неї; очі дівчинки аж випромінювали співчуття.

— Я хотіла би, щоб ця мігрень була не у вас, а в мене, Марілло. Я б охоче витерпіла її заради вас.

— Ти своє вже зробила: стільки поралася по господарству, щоб я могла відпочити, — сказала Марілла. — І здається, добряче дала раду з усім, і помилялася менше, ніж зазвичай. Певна річ, ніякої потреби не було крохмалити носовики Метью! До того ж люди, коли розігрівають пироги до обіду, витягають їх з печі, щойно вони стануть гарячими, і їдять, а не чекають, доки страва згорить на попіл. Але ти вочевидь уважаєш інакше.

Після мігреней Маріллу завжди охоплював глузливий настрій.

— Ох, як прикро, — забідкалася Енн. — Я забула про той пиріг, відколи поставила його в піч, і аж тепер згадала, хоч інстинктивно мені відчувалося, що чогось на столі бракує.

Коли ви зранку загадали мені поратися по господарству, я міцно собі постановила нічого не уявляти, а всіма думками зосередитися на роботі. І все було гаразд, аж доки я поставила пирога, і тоді мене охопило нездоланне бажання уявити, буцім я — зачарована принцеса, що сидить самотою, замкнена у вежі, а прекрасний лицар на вороному коні мчить рятувати мене. То я забула про пиріг. І не помітила, що й хустинки накрохмалила. Поки я прасувала, то увесь час намагалася придумати назву для острова, що нам з Діаною трапився вище по течії струмка. Це таке прехороше місце, Марілло! Там ростуть два клени, а струмок його немов оперізує. І мене раптом ніби громом ударило, що було б чудово назвати його островом Вікторії, бо ми знайшли його в день народження королеви. Ми обидві з Діаною дуже віддані роялістки. Але мені страшенно прикро, що так вийшло з пирогом і носовиками. Я ж хотіла бути несказанно чемною, бо сьогодні річниця. Ви пам’ятаєте, Марілло, що було цього дня рік тому?

— Ні, я нічого особливого не пригадую.

— О, Марілло, це ж день, коли я прибула до Зелених Дахів! Я ніколи його не забуду. То була переломна мить мого життя. Хоча, звісно, для вас той день і не такий важливий. Я вже рік тут прожила, і це величезне щастя. Халепи в мене теж траплялися, та все можна виправити. А ви шкодуєте, що лишили мене, Марілло?

— Не можу сказати, щоб я шкодувала, — відповіла Марілла, котра часом дивувалася, як то вона могла жити без Енн у Зелених Дахах, — ні, зовсім не шкодую. Енн, якщо ти вже покінчила з уроками, то біжи попроси в пані Баррі викрійку Діаниного фартушка.

— О, вже… уже дуже темно! — вигукнула Енн.

— Темно? Ще ж тільки сутеніє. І хтозна-скільки разів ти там і пізніше бувала.

— Я піду рано-вранці, — миттю заперечила Енн. — Встану ще вдосвіта й піду, Марілло.

— Не мели дурниць, Енн Ширлі. Мені