Читати книгу - "Маруся"

пізніше, а зараз Маруся накидає на голову шапку і, ловлячи поглядом верхівку їхньої церкви, відчуває, як стискається серце. Мама, матуся… Як вона там, бідолашна? Після загибелі Лесика як зодягла чорну хустку, то більше її не скидала… Потім Дмитро, Василь…Чи є в цьому світі ще така страдниця, що в один рік поховала трьох синів-соколів? Не поховала, не провела їх в останню дорогу, вона навіть не знає, де їхні могили. Лесика закопали потай під Пилиповичами, Дмитра так само в Корчівці, Василя ж розстріляли в Радомишлі та вже мертвого вкинули в річку. Немає, матусю, могилок, щоб ви могли оплакати своїх синів, але у вас, моя рідна, вже й сліз немає, виплакали їх давно, і слів немає, бо слова тут нічого не важать, і голос ваш пересох, і вмерло навіть ваше зітхання…

Коли ви дізналися, мамо, що я ступила на стежку братів, ще міцніше зімкнули сині губи. Потім таки сказали:

«Знать, так написано нам на роду».

Ви, мамо, рівно тримали спину, рівно тримали голову й дивилися прямо перед собою, хоч, здавалось, нічого не бачили.

«Ми самі так собі написали, — сказав тато. — Бо як не ми, то хто?»

Матусю, я везу вам вітання від вашого останнього сина. Я бачила, мамо, Степана, та не знаю, як вам про те розповісти… Тяжким було наше побачення.

Біль підкочується Марусі до горла і, проганяючи його, вона подає команду, яку давно очікують козаки:

— Пісню!

Розлогу журливу мелодію, яка не дуже кладеться до їхнього маршу, заспівувачі стискають у майже бравурний спів — і виходить у них похідна пісня, яку вони можуть виводити, як собі хочуть, бо самі ж її і придумали.

Ромен жовтий, цвіт ружовський,

Десь поїхав Соколовський,

Десь поїхав та й немає —

З козакам п’є, гуляє.

І тут Маруся побачила, як народжується народна пісня, бо вона вперше почула слова:

Ой не п’є вин[43], не гуляє,

Брат сестричку зазиває:

Ти ж, Марусю, — Соколовська!

Ромен жовтий, цвіт ружовський…

У Горбулеві люди не ховалися за тини-перелази — старе й мале, дядьки, молодиці, дівчата вибігали на вулицю одне поперед одного, бо серед Марусиного війська були їхні чоловіки, брати, сини, наречені, свати, куми, сусіди, і чути було вигуки тут і там: «Семене!» — «Пилипе!» — «Сашко!» — «А де мій Андрій?» — «Свириде, ти Ониська не бачив?» — та ніхто не підбігав до козаків, не годилося ламати їхнього похідного ладу, і тільки божевільна Марилька, яка, почувши пісню, прибігла сюди аж від Першої Шляхти, кинулася до свого нареченого Льодзя Ліпки, впіймала його за стремено, а він нахилився, підхопив її, як пір’їну, і посадив поперед себе на Киргиза; Марусі від того знов защеміло серце, защеміло й стислося дужче, бо вона в голові колони вже під’їжджала до свого подвір’я, де біля воріт гордо стояв її простоволосий тато, стояв Тимофій Соколовський, дяк Покровсько-Миколаївської церкви — не по літах ставний, широкогрудий, тільки борода його й колись русяве волосся тепер споловіли, наче голову йому притрушено попелом; а мами не було, мама була в хаті, бо, почувши, що їде Сашуня, вона вже готувала ковмачку, готувала улюблену страву найменшої доні.

Маруся поминула своє подвір’я, мусила спершу довести загін на місце постою, віддати команди, розпорядитися, що й куди, виставити варту, а тоді вже мерщій до вас, тату, вибачайте, такий порядок, ви ж знаєте, ви досі, тату, мій начальник штабу й духівник, хоч духівником мав би бути Степан, ваш син, а мій брат, котрий вивчився на священика у Київській духовній академії і тепер має парафію в Янівці. Саме звідти я привезла вам, тату, вітання від вашого сина… Не знаю, як вам краще про це сказати.

***

Вона давно хотіла провідати Степана, один він, брат, у неї зостався, та, коли вислала розвідку в Янівку, виявилося, що там гостюють денікінці. Зайшло їх, господ, у село чимало, кіннота, піхота, і грабували все, що бачили, — худобу, харчі, фураж, де в кого яка одежина була — і ту цупили зі скринь, здирали з людей, глумилися над жінками й дівчатами. Недарма ж їхню Добрармію селяни назвали Грабармія.

Маруся вирішила вдарити на Янівку вдосвіта, але з нападом вони забарилися, бо на підмогу ще підходив зі своїм відділом Петро Філоненко. Отаман Філон уже воював у бригаді Дмитра Соколовського (зійшлися вони біля Звягеля), а після загибелі братів підпорядкувався Марусі. Він також навчався в Радомишлі, закінчив там Господарчу школу, проте із Сашею Соколовською тоді розминувся — був на п’ять років старший за неї. Якби зустрів — не віддав би нікому, — чи то жартома, чи всерйоз казав отаман Філон, бо тепер про таку наречену не смів навіть думати. В одному бою він позбувся ока та скалічів на праву руку. Шаблю Філон не покинув, узяв її в лівицю, але який тепер з нього кавалер? Тільки й того, що іноді прийде до Марусі на підмогу та погляне на неї хоч одним уцілілим оком.

Дочекавшись отамана Філона, вона поставила його відділ у резерв — не хотіла ламати устійненого плану наступу. Її кінні сотні мали двома крилами охопити село по два боки, прямо вирушала піхота впереміш із кінними, а перед тим ще мали сказати своє слово гармати.

З гарматами у них завжди був клопіт, і цього разу теж почалося з осічки. На команду «Вогонь!» Оверко Лапай, який був за навідника, хвацько смикнув за шнур, а воно тільки клац — як горобець ляпнув. Відкривши замок, побачили, що на пістоні немає і сліду від бойка, він зламався, і через таку малюсіньку штучку, — почухав потилицю Оверко, — викидай усю гаубицю.

На другій гарматі ослабли пружини в гальмах відкочування — після кожного пострілу доводилося її вручну заштовхувати в люльку, зате ця гарматка своє діло зробила. По селу вони, звісно, не били, та коли по той бік Янівки глухо охнули стрільна, а з цього боку заклекотіли кулемети — там усе стрепенулося. Поміж гарматними вибухами й кулеметним вогнем біляки кинулися на обидва боки села, де їх уже підстерігала кіннота.

— Ата-а-ака! — прокотилася над полем Марусина команда, і перша сотня, розгорнувшись у лаву, на рисях пішла вперед.

— Прости, Господи, що в неділю, — перехрестився Микита Шульга.

Ішли вони легко й рівно, тупіт копит відлунював у їхніх грудях. Маруся чула, як під шкірою Нарциса шумує дика арабська кров.

У другій