Читати книгу - "Ті, що співають у терні"

— Ох, Меґі, Меґі, — безпорадно мовив він.

Дівчинка повернула до нього свій уважний погляд, і крізь її біль пробилася усмішка всепоглинаючої любові, ще не стриманої обмеженнями й табу, притаманними жіноцтву, бо вони ще не встигли стати частиною її всесвіту. Така сильна любов до нього приголомшила священика, поглинула його, і йому страшенно захотілося, щоби Бог, чиє існування він інколи ставив під сумнів, створив його для цього світу ким завгодно, але тільки не Ральфом де Брикасаром. Невже це й було воно — оте невідоме, якого він так боявся? Господи, ну чому ж він так покохав її? Але, як і завжди, Бог не відповів на його запитання, а Меґі так і сиділа, усміхаючись йому.

На світанку Фіона встала приготувати сніданок, Стюарт допомагав їй, а потім прийшли місіс Сміт із Мінні та Кет; жінки стали учотирьох біля плити й стиха заговорили, немов об’єднані спільним горем змовники, але ані Меґі, ані священик не зрозуміли, про що йшлося. Після сніданку Меґі пішла робити оббивку для маленького дерев’яного ящичка, змайстрованого хлопцями; вони відполірували його і вкрили лаком. Фіона мовчки подала Меґі біле атласне плаття, яке вже давно стало кремовим від старості, дівчинка порізала його на пасма і приміряла їх до жорстких контурів інтер’єру домовинки. Поки отець Ральф робив підкладку з рушників, Меґі зшила шматки атласу на машинці, й вони разом прикріпили оббивку кнопками. Фіона вдягла свого хлопчика в його найкращий вельветовий костюмчик, причесала його і поклала у м’яке гніздечко, яке зберігало її запах, а не запах Меґі — його справжньої матері. Педді зі сльозами на очах закрив кришку домовини — вперше у своєму житті він втратив дитину.

Вперше за багато років вітальня маєтку на Дрогеді знову перетворилася на каплицю: на одному боці спорудили вівтар, обтягнутий золотистою накидкою, за оздоблення якої Мері Карсон заплатила свого часу тисячу фунтів черницям-урсулинкам. Місіс Сміт прикрасила кімнату та вівтар зимовими квітами із парків Дрогеди: жовтофіолями, первоцвітами та пізніми трояндами; запахи цих пишних рожевих та жовто-коричневих натюрмортів якимось магічним чином зливалися в один спільний аромат. Отець Ральф, у альбі без мережива та чорній ризі без найменших прикрас, відправив заупокійну службу.

Як і на більшості великих ферм австралійської глушини, Дрогеда ховала своїх померлих на власній землі. Цвинтар розташовувався поза парком на зарослих вербами берегах струмка за огорожею з пофарбованого в біле кованого заліза. На цвинтарі було зелено навіть у засуху, бо він поливався водою з великих баків. Тут, у шикарному мармуровому склепі, покоївся Майкл Карсон зі своїм маленьким сином; на фронтоні стояв ангел у людський зріст — із мечем у руках він охороняв спокій померлих. Мавзолей оточували десь близько десятка менш претензійних поховань, позначених лише простими дерев’яними хрестами з дерева та акуратно огороджених білим штахетником. На декотрих із них навіть імен не було: наприклад, на могилі одного стригаля без роду й племені, який загинув у випадковій бійці у бараці; лежали там і кілька безіменних сезонних робітників, що знайшли на Дрогеді своє останнє пристанище; покоїлися там невідомо чиї кості, знайдені на одному з пасовиськ. Над останками персонального китайського кухаря Майкла Карсона вивищувалася величезна рожева парасолька; здавалося, що її маленькі дзвіночки увесь час сумно видзвонювали його ім’я: Хі Сін, Хі Сін, Хі Сін! Була там могила погонича, де на хресті сповіщалося «Чарлі з водокачки — він був гарним хлопцем», а поряд іще декілька могил зі схожими нехитрими написами; в декотрих поховання лежали жінки. Але така простота не пасувала Галу, племіннику господині. Тому його поховали у склепі й закрили вишуканими бронзовими дверцятами.

* * *

Невдовзі всі перестали говорити про Гала і згадували його лише у минулому часі. Меґі ні з ким не ділилася своєю печаллю; її біль був позначений перебільшеним та загадковим незбагненним відчаєм, часто притаманним дітям. Але сама її юність поховала цей біль під шаром щоденних подій і применшила його значущість. Хлопці не надто побивалися за померлим, один лише Боб горював, бо був уже достатньо дорослим, щоб прив’язатися до меншого братика. Педді також горював, але ніхто не знав, чи горювала Фіона. Здавалося, вона дедалі більше відсторонювалася від чоловіка та дітей, від будь-яких почуттів взагалі. Саме через це Педді був вдячний Стю за турботливе ставлення до матері, за ту ніжність, яку він їй виказував. Один лише Педді знав, як Фіона зустріла його, коли він повернувся з Джилі без Френка. В її великих сірих очах не блиснуло ані вогника хоч якогось почуття — ні суворості, ні звинувачення, ні ненависті, ні печалі. Наче вона вже давно чекала цього удару, як чекає кулі відбракований пес, відаючи наперед свою долю і не маючи змоги уникнути її.

— Я знала, що він не повернеться, — мовила вона.

— Може, й повернеться, якщо ти швидко напишеш йому, Фіоно, — заперечив Педді.

Фіона похитала головою і, як зазвичай, без пояснень. Це на краще, що Френк вирішив будувати власне життя далеко від неї та Дрогеди. Вона надто добре знала свого сина і вірила, що одне мовлене нею слово зможе його повернути. Тому Фіона вирішила, що ніколи не промовить це слово. Ніколи. Хоч як би довго не тягнулися дні, сповнені гіркоти життєвої поразки, вона зноситиме це мовчки. Педді не був чоловіком її мрій, але не було для неї на землі чоловіка кращого за Педді. Фіона належала до людей з емоціями такими сильними, навіть нестерпними, що заважають жити, і життя дало їй гіркий урок. Майже двадцять п’ять років намагалася вона затоптати і винищити у своїй душі сильні емоції, й переконати себе, що насамкінець її впертість таки візьме гору.

* * *

Життя тривало, підкоряючись нескінченному бігу по колу, притаманному цим краям; наступного літа прийшли дощі, не мусонні, а те, що від них лишилося. Вони наповнили струмок і баки, напоїли спрагле коріння трави і перетворили на губку всюдисущу пилюку. Мало не плачучи від радощів, чоловіки зайнялися сезонними роботами, заспокоєні тим, що тепер їм не доведеться розвозити вівцям корм. Трава протрималася достатньо довго, а потім її змінить соковитіша зелень чагарників. Але так було не на всіх фермах навколо Джилі. Кількість худоби на фермі повністю залежала від її розпорядника. Для свого розміру Дрогеда мала небагато худоби, і це означало,