Читати книгу - "Сказання з Небезпечного Королівства"

Без дозволу можеш собі піти

      Та й гомілку забрати в рідні мого тата.

            Поверни ж оцю кістку в могилу!

                  Бурмило! Громило!

Хай він мрець — вона має йому відійти.

      Поверни ж оцю кістку в могилу!»

Троль шкіриться: «Дзусь! Я й за тебе візьмусь

І твоїми гомілками теж поживлюсь.

      Свіженьке м'ясо — шматочок ласий!

            Тебе роздеру я негайно.

                  Ставай-но! Стривай-но!

Я стомився мертвеччину гризти якусь,

      На обід тебе з їм я негайно».

Він гадав, що без бід упіймав свій обід,

Але бачить — за ним прохолов і слід.

      Перш ніж дав би він раду. Том підкрався ззаду

            Й носаком його пхнув, щоб провчити.

                  Вперчити! Вгірчити!

Його, подумалось Томові, слід

      Копняком попід зад провчити.

Та м'ясо й кістяк за камінь, однак.

Має твердіші троль-одинак.

      Він для черевика — що гора велика.

            Бо тролю той не дошкуляє.

                  Штурляє! Шпурляє!

Том стогне, а Троль регоче усмак.

      Бо зна, що йому дошкуляє.

У Тома нога відтоді кульга,

І він її скрізь за собою тяга.

      А Троль — нівроку, він з місця ні крюку,

            З ним і кістка кістлявого стрийка.

                  Щедрійка! Мудрійка!

В нього камінь той самий, хай час і збіга,

      І кістка кістлявого стрийка!

8

ПЕРРІ-КАЛАЧИК

Самотній Троль на камені вкляк

      і тужливу співав кантилену:

«О, чому маю жити як одинак

      серед горбів Пїнгену?

Давно десь поділась рідня моя

      і не сумує за мною,

від гори Грозової до Моря я

      лишився сам самотою».

«Не цуплю я золота, пива не п'ю,

      не харчуюся м'ясом ніяким,

але Люди, зачувши ходу мою,

      зачиняють хвіртки з переляком.

О, мрія ніяк мене не полиша

      про зграбніші ноги і руки!

В мене ж усмішка лагідна, добра душа,

      й куховарську я знаю науку».

«Ну-ну! — він подумав. — Зміню я ходу!

      Ось піду і знайду собі друга.

Ступаючи м'яко, весь Шир обійду,

      обнишпорю всю округу».

Отож він узув хутряні постоли,

      і йшов цілу ніч до рана,

й у Ритів прибув на світанку, коли

      вже були на ногах городяни.

Він роззирнувся — нікого ніде,

      тільки пані Хосен по алеї

з парасолем і кошиком тихо йде;

      він спинився, всміхнувшись до неї.

«Добридень, мем! — привітався Троль. —

      Все гаразд, сподіваюся, з вами?»

Та впустила і кошик вона, й парасоль

      і заверещала без тями.

Гуляв там старий Казанок, їх Мер,

      і вищання почув навіжене;

спаленівши, від страху він мало не вмер

      і шуснув у сутерени.

Ображено й сумно Троль позира:

      «Не йдіть!» — промовив нишком,

та чкурнула додому пані стара,

      як дурна, і сховалась під ліжком.

На ринкову площу Троль прийшов,

      до яток зазирнув крізь щілинку, —

його вгледівши, вівці сказились немов,

      розлетілися гуси по ринку.

Фермер Паць і Білл Різник —

      в одного розлилося пиво,

а другий ножа віджбурнув — і втік Хап,

      його пес, полохливо.

Старенький Троль завів плачі

      біля брами Замкова Шпарка,

аж Перрі-Калачгас, повз ідучи,

      ляснув його по карку.

«Ну чого ти ревеш, одоробло? — гука. —

      Тут місця для тебе замало!»

Він по-дружньому Тролеві дав копняка

      й посміявся з його оскалу.

«О Перрі-Калачику, — вигукнув Троль, —

      ти хлопець такий, як треба!

І зараз тебе я — ти тільки дозволь —

      на чай завезу до себе».

І Троля Калачик уже поганя,

      вмостившись у нього на спині;

й чаював по-святковому він того дня,

      і в Троля сидів на коліні.

Грінки були з маслом, солодкий пиріг,

      і джем, і крем, і бісквіти,

і Калачик усім запихався, як міг, —

      як тут ґудзикам не відлетіти?

Чайник свистить, від вогню гаряче,

      брунатне кипить казанище,

і в Калачика чай ледве з вух не тече,

      а він усе хлище і хлище.

Напхавши свої животи досхочу.

      спочили вони без звуку,

аж Троль проказав: «Дай тебе я повчу

      пекарської науки:

пекти чудовий пухкий коровай

      і рум'яні коржі — на початок,

а потім на вересі спати лягай,

      де за подушку — пух совеняток».

«Де був ти, Перрі?» — пита його всяк.

      «На грандіозному чаї, —

відказує він. — а погладшав я так.

      бо їв пухкі короваї».

«Та де це в Ширі? В який це бік?

      Чи це аж у Брі?» — напосіли.

Та Калачик схопився й рішуче відрік:

      «А це вже не ваше діло».

«Де? — обізвався Джек Підзирач. —

      Це не сховалось від мене:

він верхи на Тролі подався навскач

      аж до горбів Пїнгену».

Всі Люди тоді посідали собі

      на поні, чи віз, чи кобилу

й до хатини дісталися так на горбі,

      де з димаря куріло.

У двері загупали. Троля звучи:

      «Пухкого чудового хліба

для нас, о будь ласка, побільше спечи.

      Спечи-бо! — кричали. — Спечи-бо!»

«Вертайтесь додому! — їх Троль блага. —

      Не запрошував я вас ніколи.

Хліб я печу тільки щочетверга

      і лише для вузького кола».

«Вертайтесь додому! Це жарти чиїсь.

      Занадто мала в мене хата,

та й бісквіти із кремом перевелись:

      Калачиком все ум'ято!

Паць, Хосен, Казанок і Джек —

      я не хочу вас бачити в себе.

Геть забирайся усяк ім'ярек!

      Мені лиш Калачика треба!»

Перрі-Калачик тепер так розпух

      від короваю пухкого,

що порвалась жилетка його й капелюх

      не налазить на голову в нього,

бо щочетверга на чай він ішов

      і долі сідав на кухні, —

і здається все меншим Троль немов,

      що більше він пухне і пухне.

І став, як пісня до нас донесла,

      великий з Калачика Пекар;

від Моря до Брі величає хвала

      його хліб, і батон, і крекер.

Але смачніший пухкий коровай

      і масло добріше свіже,

що Троль на свій четверговий чай

      для Перрі-Калачика ріже.

9

НЯВКУНИ

В чорнильній пітьмі трясовин

     У Нявкунів хати.

Повільно й тихо б'є їх дзвін,

     Якщо загрузнеш ти.

Хто в двері стукає до них.

     Угрузне той у мул

Під шкірення химер жаских

     І вод у ринвах гул.

Там гниловоддя затіня

     Плакучих верб гілля

Й похмуро кряче вороння,

     Хоч очі сон стуля.

За Мерлоцьке Узгір'я тяжка і довга путь.

     Дерева сірі з цвіллю у падолі ростуть,

Там Нявкуни таяться, там темна їх топіль —

     Без місяця й сонця, без вітру й хвиль.

Льохи, де скніють Нявкуни.

     Холодні і сирі.

Рахують золото вони

     При свічці, скупарі.

Зі стін і стель у них тече.

     Ногами місять