Читати книгу - "У сріблястій місячній імлі"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
“Ет, — подумав він, — подивімося поки що, чи ми ще звідси вийдемо”. Він знову дістав загадковий лист і почав роздивлятися його. “Джеремі Баткінс мертвий. Лист допоможе Вам увійти в дім. Кількість слів до дати…”
“Дата… Дата… Непогана ідея покласти дату в основу цифрової комбінації, що відчиняє двері. Слід тільки з’єднати механізм дверей з автоматичним календарем, а далі кодова група цифр уже сама змінюватиметься щодня. Коли хтось випадково й підгледить код, байдуже: наступного дня цей код уже не діятиме. Він легко запам’ятовується, і його не треба ніде занотовувати. І навіть, коли хтось і здогадається, в чім річ, то з вісьмома цифрами можливі близько 3600000 варіантів, якщо механізм установлено не на сьогоднішнє число, а на якесь інше, і він тільки кожної доби опівночі робить оберт на один день уперед. Так, із цим теж з’ясовано. “Кількість слів до дати”. А яка кількість слів? Слів було тринадцять, отже, код — це сьогоднішнє число плюс тринадцять?” Щось тут непокоїло Гарднера. Число тринадцять тут якесь недоречне — так, звісно, це незручний, так би мовити, невигідний для господаря ключ від дому. Адже в такому разі, починаючи від сімнадцятого числа, треба підраховувати, скільки днів у цьому місяці, додавати й віднімати, та й до того ж — хто хоч би раз не помилиться при таких розрахунках? Гарднер уявив собі, як Баткінс стояв перед дверима і рахував дні по пальцях. Ні, це не могло бути кодом.
Але що тоді що можна розуміти під “кількістю слів”? У загальному розумінні — це число, що його додають до дати і яке утворене з окремих слів. Отже, коли в першому реченні три слова, в другому — шість, а в третьому — чотири: три, шість, чотири, триста шістдесят чотири, трясця його матері, це означає — вчорашнє число плюс рік! Так, це він, код, зручний, вигідний і недоступний для того, хто цього не міг знати! Що довше роздумував про це Гарднер, то більше впевнювався в тому, що має рацію. І аж тепер, коли він знайшов код, перед ним несподівано постало запитання: а хто ж написав і послав листа? Невже Баткінс виказав комусь свою таємницю? Ні. Але ж сам він не міг послати листа, бо помер наглою смертю!
Думки в голові вченого переплуталися, і він не міг знайти відповіді на це запитання. Він навіть зрадів, коли з’явилися лейтенант і репортер, але не з тих дверей, якими вони пішли нагору, а з інших, і не зійшли сходами згори, а піднялися звідкілясь ізнизу.
— Ми побували ще й у підвалі, — розповідав репортер, — там щось па зразок мініатюрної електростанції. Але ніде жодного натяку, що тут десь був іще один чоловік!
— Я скоріше подумав би про жінку! — сказав лейтенант.
— Яка й поготів залишила б після себе сліди! — гукнув репортер. — Чи знаєте ви таку жінку, котра б за добу не доклала ні до чого рук і не змінила б у домі стільки, що його уже ніхто б не впізнав? Тут ми не бачили жодних змін. Можу закластися на що завгодно.
— Хай і так! — пробурчав лейтенант і звернувся до Гарднера: — Ви не знаєте часом, навіщо небіжчикові були протези? Ми знайшли кілька нагорі. Він мав знайомих, що користувалися протезами рук чи ніг?
— У нього взагалі не було знайомих, я вже казав вам про це! Не уявляю собі, навіщо вони йому були потрібні. А тепер послухайте, до чого я додумався. — Він розповів лейтенантові й репортерові про числову комбінацію, що мас відімкнути їм двері, і про те, як він дійшов такого вирішення.
Репортер став занотовувати почуте, але Гарднер запротестував:
— Ви не повинні писати про це, бо це означало б, що ви роздаєте ключі від цього будинку тисячам передплатників вашої газети!
— Правда, — підтримав його Сем Меттісон, — це спричиниться до прямого правопорушення, а крім того — хіба ви прагнете, щоб сюди набігла зграя ваших колег?
— О’кей! — репортер кивнув головою, переконаний найбільш останнім аргументом.
— Вам, професоре, теж треба піти звідси з нами, — провадив лейтенант далі. — Доти, доки тут не буде все сфотографовано й запротокольовано, ніхто не може залишатися на місці пригоди.
Розмовляючи, вони підійшли до дверей. Чарлз Гарднер натиснув на кнопки, що відповідали вчорашній даті й рокові, та двері не відчинилися.
— Ну, не виходить? — запитав Меттісон.
— Я, певне, десь натиснув не ту кнопку, — мовив Гарднер, а тим часом його мозок гарячково працював. Він був певен, що правильно розшифрував лист і правильно натиснув на кнопки. Та десь у його міркуваннях була похибка. Де? Він не міг більше вагатися, бо це привернуло б увагу його супутників, а це не входило в його розрахунки. Баткінс в усякому разі повинен був натискувати правильні цифри, бо інакше не потрапив би до будинку. Потім хтось вимкнув струм… Правильно: коли при вимкнутому струмі не працював дверний механізм, то слід гадати, що й календарний лічильник так само стояв. Ось як це було! Він повинен відрахувати назад вісім, ні, дев’ять днів, отже — десять днів тому за календарем! Натискуючи кнопки цифр, Чарлз Гарднер вирішив — для себе самого зовсім несподівано, — що ця деталь нехай залишиться таємницею для інших. Вони вийшли, двері за ними зачинилися, репортер попрощався з ним, а Сем Меттісон зі своєї машини зв’язався з поліційним відділком.
Наступні дні принесли жирнющі заголовки в газетах, розпити зацікавлених знайомих і — запрошення від такого собі містера Кілінга, адвоката, бути присутнім під час оголошення заповіту.
Чарлз Гарднер визнав за потрібне сповістити про це лейтенанта Сема Меттісона, і той послав сержанта Пінкертона.
В адвокатській конторі все мало поважний вигляд — починаючи від сукні немолодої секретарки до срібної сивини шефа фірми.
Містер Кілінг попросив кожного, хто прийшов до контори, засвідчити свою особу, а тоді задоволено кивнув головою.
— Передусім я повинен повідомити одне “відкриття”, яке мас вам дещо пояснити. Я, певна річ, теж читав газети і тому можу собі уявити, як мучить вас
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «У сріблястій місячній імлі», після закриття браузера.