Читати книгу - "Гобіт, або Мандрівка за Імлисті гори"

всі мертві, тож без упину йому дякували. Дехто навіть підводився й кланявся Злоткінсу до землі, перекидаючись від такого зусилля, і потім якийсь час не міг звестися на ноги. Навіть дізнавшись правду про гобітове зникнення, гноми аж ніяк не стали менше його поважати, бо розуміли, що Більбо має розум, а ще талан і чарівного перстеника, і всі ці три речі — дуже корисні надбання. Вони так його вихваляли, аж Більбо сам став почувати: щось та є в ньому від сміливого шукача пригод, — хоч він почувався б іще сміливішим, коли б міг чого-небудь попоїсти.

Але їжі не було — аніякісінької, і не було серед мандрівників жодного, хто був би спроможний піти й пошукати чогось їстівного чи спробувати віднайти загублену стежку. Загублена стежка! Ніяка інша думка не приходила до стомленої гобітової голови. Більбо сидів і дивився просто перед себе на нескінченні стовбури дерев, — тож за хвилину всі позамовкали знову. Всі, крім Баліна. Довго після того, як його товариші припинили всілякі розмови й позаплющували очі, він ще мурмотів і хихотів сам до себе.

— Гам-гам! Леле! Оце так він прослизнув повз мене, га? Тепер я знаю! Тихенько пролізли повз мене, пане Злоткінс? Гудзики, розсипані по всьому порозі! От так Більбо… Більбо… Більбо-бо-бо-бо…

І заснув, і надовго запанувала цілковита тиша.

Раптом Двалін розплющив очі, оглянув товаришів і спитав:

— Де Торін?

Це був жахливий удар. Звичайно, було їх лише тринадцятеро: дванадцять гномів і гобіт. Де ж Торін? Яка лиха доля спіткала його? Чари? Чорні чудовиська? Вони здригались, отак гадаючи й лежачи, загублені в лісі. Тим часом вечір змінився чорною ніччю і тоді, один по одному, гноми знов поринули в неспокійний сон, повний страшних сновидь. Там ми їх і полишимо на часину — надто хворих і змучених, щоб виставити й міняти чатового…

Торін теж попався в бран, але не так, як його плем'я. Пам'ятаєте, як Більбо впав, умить заснувши, коли ступив у світляне коло? Наступного разу в інше коло ступив Торін і, коли світло погасло, упав, мов камінь, зачарований. Вигуки гномів, що поночі шукали одне одного, їхні крики, коли їх ловили і в'язали павуки, гамір битви, яка спалахнула вдень, — нічого цього він не чув. Потім прийшли лісові ельфи й забрали його з собою.

Авжеж, напередодні то бенкетували лісові ельфи. Вони — не лихий народ. Коли й мають лісові ельфи яку ваду, то це — недовіра до чужинців. Хоч їхні чари сильні, але навіть у ті часи лісові ельфи були обережні. Вони різнилися від великих ельфів, що жили на заході,- були не такі мудрі, а часом навіть небезпечні. Здебільшого лісові ельфи (разом зі своїми родичами, розкиданими серед пагорбів і гір) походили від стародавніх племен, що ніколи не бували в Чарівному царстві на заході. Там світляні ельфи, глибинні ельфи та морські ельфи жили віками, там вони набували ще більшої краси, мудрості та вченості, там розвивали своє чарівне й хитромудре мистецтво робити гарні й чудові речі, а потім верталися знову в Широкий світ. Лісові ельфи у Широкому світі довго жили між сходом і заходом, а згодом перемандрували в ліси, на схід сонця. Найдужче вони любили узлісся, звідки часом виходили на відкриті місця пополювати чи покататися верхи й побігати при світлі місяця чи самих зірок. Коли ж прийшли люди, лісові ельфи почали дедалі глибше заходити в сутінь і морок. Проте вони були й лишилися ельфами, а отже — добрим народом.

У великій печері за кілька миль від східного узлісся Чорного лісу жив у ті часи найбільший король лісових ельфів. Перед великими кам'яними дверима, що вели до королівської печери, текла з лісових верховин річка, яка трохи далі розливалась серед боліт. Ця велика печера, від якої обабіч галузилися назліченні маленькі печерки, тяглася, звиваючись, далеко попід землею і мала багато переходів та широких зал; а проте була вона світліша й краща для здоров'я, ніж найліпше гоблінське житло; ані була така глибока й небезпечна, як тунелі гоблінів. Підданці того короля здебільшого жили й полювали в лісі, а житла будували собі на землі чи в гіллі дерев. Найдужче лісові ельфи любили буки. Королівська печера була і палацом, і твердинею, де король зберігав свою скарбницю, і фортецею, притулком для його народу, коли нападали вороги.

А ще була та печера в'язницею для полонених короля. Тож ельфи й потягли Торіна до печери — не дуже лагідно, бо недолюблювали гномів і його мали теж за ворога. Колись давно вони воювалися з якимись там гномами, бо ті, мовляв, украли їхній скарб. Заради справедливості слід сказати, що гноми пояснювали цю справу інакше: вони-бо взяли тільки їм належне, адже король ельфів попросив був гномів обробити його самородне золото й срібло, а потім відмовився заплатити за роботу. Король ельфів мав одну-єдину пристрасть — свою скарбницю. Особливо любив він срібло й перлини; хоч його зібрання коштовностей було велике, володар жадав більше й більше, адже все ще не мав такого багатства, як давні ельфійські володарі. Його люд ні руд не копав, ні золота-срібла не добував, ні металів чи самоцвітів не обробляв, ні вдарявся дуже в торгівлю чи обробіток землі. Все це добре знав кожен гном, хоча Торінів рід не мав нічого спільного з тією давньою чварою, про яку я тут згадував. Тож Торін, коли ельфи зняли з нього чари й він прийшов до тями, розсердився на їхнє з ним поводження, а ще вирішив, що з нього не витягнуть жодного слова про золото й самоцвіти. Коли Торіна привели до короля, той суворо глянув на нього й поставив багато запитань. Але Торін тільки твердив, що помирає з голоду.

— Навіщо ти зі своїм плем'ям тричі намагався напасти на моїх підданців, коли вони веселилися? — спитав король.

— Ми не нападали на них, — заперечив Торін. — Ми прийшли попросити їсти, бо вмирали з голоду.

— Де тепер твої друзі й що вони роблять?

— Не знаю, але думаю, що вмирають з голоду в лісі.

— А що ви робили в лісі?

— Шукали їжі й води, бо вмирали з голоду.

— Але що взагалі привело вас у ліс? — сердито запитав король.

Торін зціпив уста й не зронив більше ні слова.

— Ну гаразд, — мовив король. — Візьміть його й добре пильнуйте, аж поки він захоче сказати правду, — хай навіть доведеться чекати сто років.

Тоді ельфи наклали на нього пута й, замкнувши в одній з найдальших печерок, полишили самого. Йому дали їжі