Читати книгу - "Усмішка: оповідання"

— Дай мені спокій, бодай би тебе чорти вхопили, іди геть. Я ж ненавмисне!

— Ах ти! — скрикнув він. З його обличчя капала вода. Він зірвав з себе куртку. — Ти мене заморозиш, я застуджуся!

— Мені начхати, дай мені спокій!

Вона підняла свої кулачки; її спаленіле обличчя спотворилося від люті, вона була схожа на звіра, який потрапив у лабіринт і безнастанно шукає вихід із цього хаосу, але його постійно обдурюють, повертають назад, знову вказують невірний шлях, спокушають, нашіптують, обманюють, заводять все далі й далі, і врешті він знову натикається на глуху стіну.

— Опусти руки! — крикнув він.

— Я вб'ю тебе, клянуся, вб'ю! — репетувала вона зі спотвореним, страшним обличчям. — Дай мені спокій! Я зі шкіри лізу, а ти тут зі своїм ліжком, іспанською, не тою годиною, ти думаєш, я не розумію, що помиляюся? Гадаєш, я не знаю, що винна?

— Я застуджуся, я застуджуся.

Він втупився в мокру підлогу. Потім сів, з його обличчя стікала вода.

— Ось, витрись! — Вона шпурнула йому рушник.

Він почав відчайдушно тремтіти.

— Мені холодно!

— Щоб ти застудився і вмер, тільки дай мені спокій!

— Мені холодно, мені холодно, — повторював він, вицокуючи зубами. Тремтячими руками він витер обличчя. — Я знову захворію.

— Зніми цю куртку! Вона ж мокра!

Через деякий час він перестав тремтіти і підвівся, щоби зняти з себе промоклу куртку. Дружина простягнула йому шкіряний піджак.

— Ходімо, нас чекають.

Він знову почав труситися.

— Я нікуди не піду, чорти би тебе забрали, — сказав він, сідаючи. — Тепер ти винна мені п'ятдесят доларів.

— За що?

— Згадай, що ти обіцяла.

І вона згадала... В Каліфорнії, у перший день їхньої подорожі, вони посварилися через якусь дурницю. І вперше в житті вона підняла руку, щоби вдарити його, але тоді з жахом опустила її і глянула на зрадницьку долоню.

— Ти хотіла мене вдарити! — закричав він.

— Так, — відповіла вона.

— Що ж, — сказав він спокійно, — наступного разу, якщо встругнеш щось подібне, віддаси п'ятдесят доларів зі своєї кишені.

Таким було їхнє життя, сповнене дріб'язкових сварок, викупів і шантажу. Вона платила за всі свої помилки — випадкові і навмисні. Долар тут, долар там. Якщо з її вини був зіпсований вечір, вона оплачувала вечерю з того, що було відкладено на одяг. Якщо вона критикувала щойно переглянуту п'єсу, яка йому сподобалася, він розлючувався, і вона, щоби його заспокоїти, платила за театральні квитки. Так тривало рік за роком, і чим далі, тим гірше. Якщо вона насмілювалася висловити зауваження до купленої ними книги, яка їй не сподобалася, а йому припала до душі, тут же вибухав скандал, а іноді це були невеликі сутички, що тривали днями, і зрештою їй доводилося купувати йому іншу книгу та якісь дрібниці, щоби втихомирити бурю. Господи!

— П'ятдесят доларів. Ти обіцяла, якщо справа дійде до істерик і рукоприкладства.

— Це була лише вода. Я ж тебе не вдарила. Гаразд, замовкни, я заплачу тобі ці гроші, я заплачу скільки завгодно, тільки не нервуй мене, і це того варте. Це варте і п'ятисот доларів, навіть більше. Я заплачу.

Вона відвернулася. «Якщо людина довго хворіє, якщо вона єдина дитина в сім'ї, єдиний хлопчик, то вона стає такою, як він, мій чоловік, — розмірковувала вона. — Потім йому виповнюється тридцять п'ять років, а він все ще не вирішив, ким стане в житті — гончарем, соціальним працівником чи бізнесменом. А його дружина, навпаки, завжди знала, ким хоче стати — письменницею. Мабуть, життя з такою жінкою, котра знає, чого хоче від життя і як зробити кар'єру, страшенно дратує його. А коли її розповіді — не всі, лише деякі — нарешті були продані, їхнє подружнє життя затріщало по швах. Як щиро він переконував її в тому, що вона неправа, а він правий, що вона ще дитина, яка не може відповідати за свої вчинки і даремно розтринькує гроші. Гроші мали стати зброєю, щоби запанувати над нею. Коли вона дратувалася, то змушена була віддавати частину свого дорогоцінного заробітку, який діставався їй нелегкою працею».

— Знаєш що, — промовила вона вголос, — відтоді, як моє оповідання опублікували в журналі, ти почав частіше сваритися, а я більше платити грошей.

— Що ти маєш на увазі? — поцікавився він.

Їй здавалося, що це справді так. Відколи журнал купив її оповідання, він почав застосовувати особливу логіку для провокування всіляких ситуацій, логіку, проти якої вона була безсила. Дискутувати з ним було неможливо. Зрештою все зводилося до того, що вона опинялася у глухому куті, пояснення вичерпані, виправдання вичерпані, гордість розтоптана вщент. Залишався лише напад.

Вона могла дати йому ляпас або щось розбити, а потім платила, і він залишався переможцем. Він відбирав у неї єдину мету, визнання її успіху, принаймні він так вважав. Але, як не дивно, вона ніколи не скаржилася, їй було байдуже, що він забирає її гроші. Якщо гроші могли помирити, якщо вони робили його щасливим, якщо він гадав, що цим змушує її страждати, хай буде так. У нього перебільшене уявлення про цінність грошей; втрата або витрата грошей завдавала йому болю, тому він думав, що його дружина страждатиме так само. «Мені не шкода, — думала вона. — Я би віддала йому всі гроші, адже пишу зовсім не заради них, я пишу, щоби сказати те, що хочу сказати, йому цього не зрозуміти».

Він заспокоївся.

— То ти заплатиш?

— Так. — Вона поспіхом одягала штани і куртку. — Насправді, я давно хотіла тобі сказати. Відтепер я буду віддавати тобі всі гроші. Немає необхідності тримати наші прибутки окремо. Завтра я віддам тобі все.

— Я цього не просив, — спохопився він.

— Я наполягаю. Тепер усі гроші будуть у тебе.

«Зараз, — думала вона, — я обеззброюю тебе. Відбираю у тебе зброю. Тепер ти не зможеш тягнути з мене гроші по одній жалюгідній монетці, цент за центом. Доведеться вигадати інший спосіб, щоби допекти мені».

— Я... — почав він.

— Не будемо більше про це говорити. Вони всі твої.

— Я просто хотів провчити тебе. У тебе важкий характер, — сказав він. — Я думав, ти будеш тримати себе в руках, якщо знатимеш, що за це треба платити.

— Ох, звичайно, я живу тільки заради грошей, — уїдливо