Читати книгу - "Щоденник війни зі свиньми"

— А йому ти вже сказала?

— Ні, ще ні. Але треба сказати.

Відаль усе віддав би, щоб ця розмова була вже позаду.

— Я піду з тобою, якщо хочеш, — мовив він.

— У цьому немає потреби, — відповіла Неліда. — Мартін не лихий.

— Мартін? Який Мартін?

— Жених мій. І таке я воліла б казати йому сам на сам.

— Де ти з ним зустрінешся?

— Залежить від того коли. До п’ятої він у майстерні. Потім його треба шукати в одному з місць, де вони виступають. Я казала тобі, що він учасник тріо «Лос портеньїтос»?

— Казала, так. Піди краще в майстерню. Не хочу, щоб ти вешталася по всіляких забігайлівках, та ще й проти ночі.

— Він грає в «Ескініті» на вулиці Тамеса, і в такому підвальчику, називається «Fob»[25], і ще в «Салоні Маґуента» на Ґуемеса. Я на кухню, за хвильку прийду. Їсти хочеш?

Відаль не поворухнувся. Лежав, як і доти, горілиць, надто втомлений, щоб іти з нею чи міняти позу. «Це зовсім інша втома, не та, що схожа на смуток, — думалося йому. — Вона спокійна, мов диплом, який висить на стіні». Шкода, що Неліда ще не поговорила з женихом. Він проти цього хлопця нічого не мав, та йому було прикро, що через нього дівчина мусить іти в «Ескініту» чи «Салон Маґуента», що вже й казати про підвальчик з іноземною назвою. Краще подумати про інше: про квартиру, якої він не винайняв тоді, а от якби винайняв, мешкав би в Онсе, і друзів мав би інших (окрім Джимі, бо його знав іще з коледжу), і Неліди не зустрів би. У цій кімнаті, поруч із нею, неймовірним здавалося, що десь на вулицях Буенос-Айреса лунають постріли. Кумедно було б, думав він, якби вся ця війна зосередилася довкруж самої лише площі Лас-Ераса й була наслідком інтриг єдиного покидька, сеньйора Больйоло, спрямованих проти єдиної жертви — Ісідро, чи то Ісідоро Відаля.

— Ходи їсти, — гукнула Неліда.

На столі стояли равіолі.

— А я таки зголоднів! — вигукнув він.

— Не знаю, чи тобі сподобаються.

Відаль її заспокоїв: равіолі нагадали йому про щасливі недільні дні його дитинства і про матір.

— Знаєш, — пояснив він із палкою щирістю в голосі, — ці равіолі ще кращі за ті, тодішні. А я гадав, що кращих бути не може.

Вони випили червоного вина, поїли телячих відбивних із картоплею. Неліда приготувала рис із молоком і сказала: — Пробач, якщо ти цього не любиш. Я ще не знаю твоїх смаків.

Відаль обійняв її за це «ще», подякував за нього як за обіцянку довгого майбутнього для них обох. Потім замовк, питаючи себе, що можна ще додати, про що говорити, аби вона не знудилася. Він випив другий келих вина і, коли Неліда підвелася зварити кави, знову почав її цілувати.

Відаль упевнено випростав руку, шукаючи тіла дівчини, та не знайшов. Спересердя він прокинувся й подивився ліворуч. Неліди не було. Серце шалено затьохкало; дон Ісідро зіскочив з ліжка, пробігся кімнатами й відчинив двері в патіо.

— Нелідо! Нелідо! — гукнув він.

Дівчина зникла. Стурбований, навіть наляканий (хоча, мабуть, безпричинно), Відаль спробував зрозуміти, що сталося, — і раптом згадав. Одна за одною виринали в пам’яті фрази. Схилившись над ним — Відалю здалося, наче він бачить її, — Неліда промовляла:

— Я піду поговорю з Мартіном. Не виходь і нікому не відчиняй. Чекай мене. Я ненадовго. Чекай мене.

Тоді Відаль дрімав, проте чудово зрозумів її слова; він засмутився й розсердився (ти ба, ще й називає цього типа на ім’я!), але, виснажений нескінченними чуваннями, пішою дорогою додому з Ла-Чакаріти, тяжкою ніччю на горищі й любощами, не міг ані поворухнутися, ні заперечити. «Як дурень, відпустив її, — думав Відаль, — а тепер сиджу тут, немов у клітці». «Я ненадовго», — пообіцяла Неліда (майже таким самим тоном, яким лікарі намагаються підбадьорити хворого). Проте хтозна, коли вона пішла, — може, допіру. Крім того, Відаль не відкидав імовірності, що Неліда затримається навіть попри найкращі наміри. Поволі він одягнувся і, щоби збавити час, пішов на кухню випити кілька мате. Шукаючи сірники та заварку, дон Ісідро міркував, чи справді йому судилося мешкати з Нелідою в цьому домі. Ретельно приготувавши мате, випив першу порцію, а за нею, не гаючись, — ще чотири чи п’ять. Згадав про Джимі й подумав, що давненько вже не цікавився його долею. Чекати було непросто: Відаль насилу змушував себе вірити, що Неліда повернеться до нього, надто що не міг нічим відвернути свою увагу від монотонного, ненастанного дожидання. Мате він допив, а сил чекати далі чи вигадувати собі заняття не мав, отож і вирішив піти до Джимі. Принаймні так не треба буде тут сидіти; а