Читати книгу - "Груповий портрет з дамою. Втрачена честь Катріни Блум. Дбайлива облога. Ірландський щоденник"

розп'яття вона не схотіла з собою взяти. „Це не він,— каже,— це не він“. Мені аж моторошно стало. Але та шикарна блондиночка й далі приїздила, вперта була, скажу я вам, навіть пробувала мене вмовити, щоб я їй допоміг викрасти черничку. Просто хотіла забрати її з собою. Ну, я здуру дав себе підкупити — сигаретами, маслом та кавою — і впускав її й далі, вже до підвалу. Там хоч не видно було, коли вони курили, бо вікно нижче рівня землі. Ну, а тоді одного дня вона померла, і ми поховали її на малому цвинтарі в саду. (В труні, з хрестом і з священиком?) У труні, але без священика й без хреста. Я тільки й почув, як ігуменя сказала: „Ну, тепер хоч не буде нам голову морочити тією клятою тютюновою карткою“.»

Оце й усе від Шойкенса. Він справляв не дуже приємне враження, але його балакучість пробудила якусь надію; а втім, та надія так і не справдилась: повідомлення балакунів мають якусь вартість тільки в цілому своєму обсязі, коли відкриєш, де саме вони щось «вибовкали», а Шойкенс таки справді почав був дещо вибовкувати — та якраз тоді його силоміць розлучено з авт., і навіть симпатична сестра Цецілія, від якої у авт. лишилося враження, що симпатія у них взаємна, відпала як джерело відомостей.

Цілком напевно встановлено, що Лені взимку сорок другого — сорок третього року досягла апогею мовчазності й замкнутості. Пфайферам вона відверто виявляє свою зневагу, відразу виходячи з кімнати, щойно вони з'являться. Навіть така кмітлива жінка, як ван Дорн, лише за півтора місяця здогадалася, що їх цікавить не лише поведінка молодої вдови, а головно шанси на онука. Тільки за півтора місяця після смерті А., коли «горда туга» старого Пфайфера дійшла до такого ступеня, «що він уже ладен був із гордості й туги по-дурисвітському волочити й другу ногу — котра у нього здорова була, права чи ліва, цього вже не пам'ятаю... але, кінець кінцем, він же мусив мати одну ногу здорову, щоб волочити другу, так чи ні? Отож вони все приходили й приходили зі своїм гидким, глизявим домашнім печивом, а що ніхто за них не дбав, ні пані Груйтен, ні Лені, ані старий, а вже й поготів Лотта, бо вона не зносила й духу всього їхнього кодла, то вони стовбичили у мене на кухні, і мушу вам сказати правду, їхні розпити, чи не „змінилося“ чого в Лені, я довго розуміла так, що їх, мовляв, цікавить, як вона вдовину честь береже, чи не завела коханця абощо; аж тоді мені свінуло в голові, як я помітила, що вони б охоче заглянули в білизну Лені. Ось що вони хотіли знати, і як я збагнула це, то ще поводила їх трохи за ніс, сказала, що Лені дуже змінилась, а коли вони тоді вчепились у мене мов реп'ях, допитуючись, як саме змінилась, я спокійнісінько відповіла, що вона змінилася душевно; вони зразу й відчепилися. А ще за півмісяця дійшло до того, що Тольцемиха — ви ж, мабуть, уже знаєте, що ми на „ти“ одне з одним, бо всі з одного села родом — отож, кажу, Тольцемиха вже ладна була справді полізти до Лені в білизну; у мене терпець урвався, я й бовкнула: „Ні, ні, це я й сама можу вам напевне сказати, на онука не сподівайтесь“. Ще б пак, вони б радісінькі були підкинути в гніздо маленьке Пфайференятко — кумедно тільки було, що й Губерт теж цікавився, не так незграбно, скорше трошки смутно. Йому хотілось мати онука, нехай навіть від отого — ну що ж, кінець кінцем діждався він онука, ще й на його прізвище записали».

Далі авт. не знає, що діяти: він хотів би дістати в енциклопедичному словнику довідку про одну якість, на його думку, властиву Лені: якість, що її звичайно називають душевною невинністю. Слово «винність» у енциклопедичному словнику є, і ще багато слів на «вин», від «вина» аж до «виняток», причому автор слово «винагорода» спершу хибно прочитав як «вина-города», вина якогось города, зате «винайдення» зрозумів правильно відразу. Чимало є там про вино, причому між ці слова нащось упхався «виноходець»; трапилась авторові й аж непристойно довга стаття про «винищувач», утричі довша, ніж усі довідки про С. I, С. II, С. III, П. і Б., узяті разом. Але жодного слова про невинність — її навіть не згадано. Ну, скажіть самі, куди це годиться? Невже справді німцям винищувачі важливіші за сміх і плач, страждання й блаженство, разом узяті? Це дуже прикро, що в словнику немає невинності; без словника до цього поняття нелегко підступитися. Невже-таки наука не хоче нам допомогти? Чи, може, досить буде сказати, що всі вчинки Лені пояснюються її невинністю, душевною простотою, і не підкріплювати цього ніякою цитатою? Вдачі Лені, до якої автор почуває щиру прихильність, ніяк не можна зрозуміти без цього поняття.

І річ тут не в тому, що вона, мовляв, не мала нагоди позбутись тієї невинності — таких нагод не бракувало, як виявиться незабаром, десь за рік, коли Лені піде двадцять другий.

Що це за молода дівчина, «шикарна блондинка», що в самому розпалі війни ганяє всюди на шикарній машині та підмогоричує балакучих садівників (які, можливо, в темному монастирському саду робляться навіть нахабні), щоб возити каву, бутерброди й сигарети видимо приреченій на повільну смерть, зневажаній черниці, й анітрохи не лякається, коли та черниця, втупивши очі в двері, промовляє: «Господь близько, господь близько»,— і навіть тоді, як вона, глянувши на розп'яття, каже: «Це не він»? Ця дівчина танцює, коли інші гинуть смертю героїв, ходить у кіно, коли падають бомби, дається на підмову, лагідно кажучи, не дуже симпатичному молодикові, одружується з ним, ходить у контору, грає на піаніно, не приймає підвищення на посаду завідувачки, і хоч на фронті гине чимраз більше її співвітчизників, ходить собі далі в кіно, на такі фільми, як «Великий король» та «Небесні пси». До нас дійшло одно чи двоє автентичних її висловлень із тих двох воєнних років. Звичайно, дещо можна дізнатись від