Читати книгу - "Краще сидіти вдома..."
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— Устань! — наказала примара.
Як уві сні, Світлана сповзла з ліжка, на ватяних ногах зробила кілька кроків і зупинилася перед шеренгою примар.
— Час прийшов. Веди.
Дівчинка продовжувала стояти, дивлячись у провали очиць і танцюючі на костях відблиски.
— Веди нас до Могутності.
До Світлани не відразу дійшов зміст сказаного, а потім вона судорожно ковтнула повітря й рвонулась до вікна. Її буквально вивернуло навиворіт. Вона порізала собі руку, бо вчепилась у засипане склом підвіконня, але болю не відчула. Навпаки, настало полегшення. Свіжий вітерець остудив чоло й здув зі щік сльози. За вікном сходив місяць. Світлана ще раз втягла в себе прохолодне повітря й через плече подивилася на примар:
— Навіщо вам Могутність?
— Вона призначена нам! — суворо відповіла головна примара.
Світлана істерично розреготалася:
— Навіщо мерцям Могутність? Що ви будете з нею робити в себе… під землею?
— Ми не мерці! — заперечила примара. — Це в перекрученій реальності зетаги стали такими, якими ти нас бачиш. Призначення має бути виконане, інакше ти теж помреш!
Світлана пересмикнула плечима й відчула, як по спині розповзається холод.
— Таю! — простогнала вона.
Відчувши на своєму зап’ясті крижаний дотик, Світлана відхитнулася: крізь віконний проріз до неї тягнулися кисті з величезними кривими нігтями. Дикий жах заполонив Світлану, вона метнулася уздовж ряду примар і ринулася до розчинених дверей… Двері замкнулися.
Ударившись з розгону об дубову стулку, Свєтка повільно сповзла на підлогу й сіла, пригорнувшись щокою до прохолодного дерева.
— Я не знаю дороги до Могутності, — прошепотіла вона.
Примари загуділи, але відразу замовкли.
— Ти брешеш! — заперечив головний. — Птерод заради тебе проник у закритий сектор!
«Птерод?» Світлана подивилася на Тайфуна, і слідом за нею повернув білясту голову головний. Двоє зетагів відокремилися від шеренги, рушили до ліжка…
Свєтка миттєво звелася на ноги, проскочила між примарами й загородила Тайфуна:
— Ви, дохлі жаби, я пожартувала! Звичайно, я знаю, де ваша паскудна Могутність!
Зетаги не зупинилися, вони відіпхнули Світлану й стягнули птерода з ліжка. Він завис у них на руках із закинутою назад головою, жалюгідний і безпомічний. Світлана вчепилась у холодні руки:
— Пустіть його, жаби! Таю, ну опам’ятайся ж! Покажи їм усім!
Вона трясла примар так несамовито, що ледве зрослі ребра птерода зарухалися і змусили патрульного застогнати й відкрити очі.
— Тайфунчику! — плакала Світлана. — Опам’ятайся ж!
— Не реви, Свєтко, — крізь зуби попросив Тайфун і випрямився.
Не те, щоб я злякався, ультунові коти нічого не бояться, просто мені забагнулося прогулятися. Чого б це котові не вийти прогулятися вночі? Саме час.
Усі околиці навколо будинку просмерділи зетагами. Той, котрого я звалив з дерева, знову почав лізти наверх, а я пішов ближче глянути на підземний хід.
Хід як хід, нічого особливого. Двері, щоправда, гарні, надійні, зетагам їх зламати не вдалося, міцнішими виявилися, ніж у будинку. З підземелля відгонило неприємностями. Неприємності пахнуть інакше, як зетаги, але теж… не дуже. На кам’яних сходах сидів пацюк, але я його ловити не став: нехай собі бігає тварина. От коли б сиділа риба… Втім, риби сидіти не можуть.
У будинок я не повернувся, а почекати вирішив просто тут: однаково підземелля не минуть.
Сірий кіт заліг за купою вивернутого каміння, позіхнув і нашорошив вуха.
Розділ 15Як тільки браслет Орві торкнувся шорсткуватої поверхні металевого листа, десь гулко вдарив дзвін: «Бам!» Потужний звук завис у повітрі, змушуючи вібрувати стіни, і важкі броньовані двері з пронизливим вереском поповзли вбік. Відкрився широкий коридор, освітлений сутінковим світлом. Світло також випромінювали стіни, покриті якоюсь фосфоруючою речовиною. Там, де на каменях оселилася цвіль, темніли плями, прожилки тріщин теж намалювали на цих дивних світильниках свій візерунок, але загалом у підземеллі було світліше, ніж зовні, де вже панувала місячна ніч.
Світлана всунула до кишені непотрібний тепер ліхтар Клодта і переступила поріг підземного коридору. Слідом за нею пройшли семеро, але перш ніж двері зачинилися, прослизнув безшумно ще й восьмий.
Світлану вів уперед розпач. Вона не мала ані найменшого поняття
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Краще сидіти вдома...», після закриття браузера.