Читати книгу - "№2"

і довірити її Камілові, як чеку гранати. Лише тут вона готова була вибухнути унісонно і розбудити зграйку купідонів, що всі ці роки сумирно дрімали під верховіттям її сумнівів. Паперові хлопці упадали за нею цілорічно, вилися, як в’юни, але вона для них була неприступним форпостом, бо паперовою вона себе ніколи не бачила. Про неї так і казали:

— Граніт, а не дівчина.

І це не було компліментом. Це було виявом безпорадності другосортних. Вони самі так себе спозиціонували, бо могли залицятися напідпитку, йти на вечорниці зі смородом цибулі й часнику. Плем’я паперових людей чомусь не могло репродукувати породистих екземплярів, виходила одна мішура, полуда, без власної концепції існування, без амбіцій вирватися з ґетто однодумців без думок, без віри й безвір’я — узагалі без нічого. Єфросинія вирішила зарити всі свої бажання взаємності. Красиві були злюками, добрі були невдахами, роботящі були рабськими, нероби були пияками, гідних і заможних не було, та більшість були ніякими. Завжди щось не співпадало. А Каміл — Каміл перевернув уявлення про маскулінів, про те, яким може бути хлопець іззовні і всередині. У ньому зійшлося все.

Невже це кінець? Невже чуттєвий феєрверк освітив її існування лише на декілька миттєвостей, аби пустити кінці в темряву? Невже знову темрява? Знову церемонія заривання заживо?

Невже знову до паперу?

25

— Я тут не залишуся.

Уся моя юність була Олімпіадою втеч. У різних видах спорту між собою змагалися втечі й утечі. Я втікав, виривався, надривався, зривався, відривався. Я бачив, що все було помилкою: моя шкільна зразковість, намагання всіх влаштовувати і обертонно грати на флейті. Що більшим ставав розмір моєї ноги, то вужчав, а згодом і зовсім щезав мій світ, перетворюючись на торішній сніг. Я і гадки не мав, як маю повноцінно жити в неповноцінній країні.

Ольга Михайлівна перестала ходити на мітинги. Вийшла на пенсію і перестала. Життя для неї ніби закінчилося. Гіперактивна шкільна організаторка перетворилася на печальну людину, яка рахує копійки, купляючи ванільні сухарики. Сусіди жили з корови, і це мало чим відрізнялося від оповідей про життя в печерну епоху палеоліту. Моя країна робила мені щеплення проти старості. Роздивляючись навкруги, я питав себе:

— А взагалі-то існують старші люди, які живуть щасливо і достойно?

А у відповідь — скорботна тиша. Я зрозумів, що в моїй країні старіти означає перестати жити. Живі мерці економили те, чого неможливо було економити. Моя країна вигадала нову алгебру, в якій нуль можна було ділити на менші нулі, й так виживати. Старість стала не підсумком — а прокляттям, не жнивами — а фінішем. Я наказував собі не старіти. Тому розпочав свою мегавтечу.

— Я тут не залишуся.

Я мусив був стати зрадником. Я мусив був знелюбити той простір, який був щемко-дорогий, як дитинство, і проклятущий, як старість. Я назавжди залишив за собою щемко-дороге дитинство, яке в мене було найкращим з усіх можливих — але мене з якоря підняла старість, яка в цьому місці могла бути лише кінцем, а не вінцем. Я ловив на собі засудливі погляди решти людей, які почувалися ображеними і кинутими напризволяще. Їм було б набагато приємніше, якби хтось із ними ділив скруту за компанію. Мені щиро бажали невдачі.

Та я не був один. Утікачами були всі райцентри й села, а той, хто повертався, був невдахою. Старі люди, яким уже нічого не світило, заламували руки і проклинали нікудишню молодь, якій тільки гроші подавай. А я проклинав їх за непросвітну дурість і еґоїзм. І за жадібність, бо вони були дуже жадібні до чужих шансів. Рідко хто зі старших людей був авторитетом для мене. Майже ніхто. Їхнє зупинене життя не могло надихати чи слугувати прикладом. Я надзвичайно любив слухати всі ці старечі посиденьки — бо отримував ціле гроно ілюстрацій, як не треба жити. Мене, амбітного шмаркача, дивувало, як узагалі можна було так жити. Усі мудрування сивочолих людей нагадували лагідність кастрованого кота, в якого вже все давно позаду.

Усе те, що вони називали працьовитістю, я вважав польовим рабством, тому що ніякої логіки не було в двох гектарах бульби, яку неможливо ні обробити, ні продати. Те, що вони називали моральністю, насправді було пуританством найвищої проби, і ці старі бабусечки були б чудовими інквізиторами. Те, що вони називали традиціями, було сумішшю язичництва і чорної магії. Те, як вони ставилися до себе, вичерпно пояснювало, чому в них саме така держава.

Я дивився на старі зморшки, старі руки, старі плащі — і не бачив нічого, що міг би взяти зі собою в життя. Анічогісінько корисного мені не могло сказати покоління старців, які, проживши життя, нічому не могли мене навчити, крім ходіння до церкви з берушами в вухах. Старі люди зі старої країни нічого вартісного не могли мені сказати — мені, людині модерну. Вони могли лише нарікати і пришіптувати «аби не гірше», хоча в їхньому становищі це було радше побажанням добра. Їх хотілося іґнорувати і не слухати не через неповагу, а через те, що сказати вони не мали що.

Стовпи, встановлені ще за Хрущова, світили лише обабіч Шевченка. Тодішня діячка національного відродження за канапково-шпротним столом якось зауважила, що Шевченко мастурбує. Спостереження виявилось неабияк дотепним — дивно, що я раніше цього не помічав. Дійсно, Кобзар стояв у дивній позі, яка мала би символізувати його насуплену хоробрість, натомість скульптор (лауреат якихось-там премій) праву руку Тараса Григоровича зобразив надміру вольовою і стиснутою в кулачок. Якщо подивитися на постамент саме з такого sex-стурбованого ракурсу, то діячка мала рацію: рука генія символізувала не лише рішучість.

На той час ця спостережлива паньця гуляла з новообраним мером, їх бачили разом у чебуречній на стрийській трасі, де на піддашші був передбачений траходром для далекобійників. На той час фури Совтрансавто простоювали, бо експедиційно-логістичні компанії животіли, тому другий поверх чебуречної отримав друге дихання зусиллями побожних християн на взірцевих посадах. Діячка курувала два церковні хори. Вона була короткозорою — можливо, це й було запорукою її успіхів. І сентенції в неї інколи вдавалися на убой:

— Відрижка — це заблудівшийся пердьож.

Усі гомерично реготали, я сповзав від сміху під диван і радів, що нова національна влада така розкута й близька до народу. Мер тримав стоматологічну клініку, голова РДА членствував у хорошій партії, люди відроджували Маланку — містечко налагоджувало рутинне життя, поки Кобзар демонстрував нову техніку ауто­еротизму.

А от у моєї сестри все полетіло сторчма. Вона зауважила, що Толік (чоловік) подовгу затримується в банку, де він працював програмістом. У мені прокинувся детектив