Читати книгу - "Історія Юхима"

– Скільки я спав? – я уважно подивився на них обох, наче очікував почути найважливішу відповідь у своєму житті.

Вони перезирнулися.

– Більше доби, – нарешті відповів Гавр.

– Господи! – тільки і знайшовся вимовити я і тяжко зітхнув, відчуваючи якусь сильну тривогу. – Що відбулося?

– Ми кілька разів намагалися розбудити тебе, та все було марно. Спочатку ми полишили цю справу, мовляв, ти міг сильно втомитися і дрих без задніх ніг. Та потім нас почала накривати тривога. Гавр навіть вмовляв викликати швидку, бо це нагадувало летаргічний сон чи навіть кому, коли людина не прокидається.

– Хіба можна так довго було спати?

– Ти ширявся, нюхав чи ковтав колеса, нє? – все допитувався Гавр. – Зізнавайся, тут всі свої.

– Наче нічого не приймав. Взагалі, я за все життя курив кілька разів травку, а більше не вживав жодних наркотичних чи психотропних речовин, – раптом зізнався я, бо чомусь хотілося трохи поговорити.

– Може все-таки ти пробував пейот чи мескаліто, як Карлос Кастанеда?

– Іди до біса!

2

За кілька хвилин я прийшов більш-менш до тями. Холодна вода та чашка гарячої кави зробили свою справу. Адекватність сприйняття світу повернулася до норми, від чого я полегшено зітхнув. У кімнаті все ще сиділи Макс з Гавром та курили цигарки, від чого простір наповнився їдким, неприємним ароматом та сірою завісою диму, що вилося у повітрі, наче гадюка.

Відчуваючи, що я мушу дещо зробити, мене охоплює такий відчай і страх, що бракувало повітря у легенях. Я підходжу ближче до них, але не в змозі вимовити бодай одне слово. Нарешті мої губи самі ледь чутно вимовляють ті важливі слова, які миттєво формуються у важливе питання:

– Максе, яке сьогодні число?

– Одинадцяте червня, дві тисячі п’ятнадцятого року. З тобою все гаразд? – цікавиться він.

– Не знаю.

Я виходжу з гуртожитку на зустріч палючому сонцю, та зовсім не звертаю на це жодної уваги. У мене в голові крутиться лише одне-єдине питання: невже усе це, що нещодавно зі мною відбувалося було лише простим сном? Тобто, невже стільки часу мені снилися усі події, пов’язані із феноменальним рухом часу задом наперед? Невже, зустріч із Пенелопою – також імітація справжнього життя?

Господи! Я відчуваю таку безпорадність, ніби опинився у відкритому океані серед величезних хвиль і жодної надії на порятунок. Але ж так не буває, щоб сон снився на протязі декількох тижнів, а точніше уві сні відбувалися події близько місяця. Що це має означати?

Наразі я не беруся тлумачити сон, бо погано розбираюся у тлумаченнях Зігмунда Фрейда і взагалі ніколи не ліз в науки, які мене не цікавили. Для мене має значення лише те, що щось сталося. Сталося те, що вже тепер реальність змінилася. Усе, за що я тримався останній місяць, у що так сильно вірив, зникло, розтануло, залишивши після себе лише одні спогади. Тяжко зітхнувши, я витяг цигарку і запалив, відчуваючи себе нещасною людиною.

То може зараз я теж сплю і мені сняться всілякі безглуздя?

Питання було дуже доречним, а попри те я не находив на нього відповіді. Кілька разів я себе сильно щипав, намагаючись прокинутися, аж доки не спохватився, що з боку це виглядає, як поведінка психа. Я трохи заспокоївся і намагався міркувати тверезо. Єдина можливість перевірити, чи то снилися всі події мені чи все було насправді – це знайти Пенелопу та поговорити з нею.

Інтернет творить чудеса. Буквально за кілька хвилин я дізнався, де відбувається одна зустріч, на якій можна побачити Пенелопу. Я відразу швиденько зібрався і помчав щодуху на це рандеву, яке обіцяло принести мені нові враження чи принаймні дати якісь пояснення на усі загадкові, заплутані події.

У центрі міста проходила виставка живопису, де були представлені роботи молодих українських художників. Мабуть, там були знайомі чи друзі Пенелопи із творчої богеми. У будь-якому разі я мав намір потрапити на виставку і розставити усі крапки над «і». На душі у мене було млосно, а ще мене охопив такий страх, коли усе тіло стає ватним, майже чужим, і погано підкорюється тобі. Це важко переповісти словами, проте подібні відчуття часто бувають, коли хворієш або знаходишся під впливом сильного потрясіння.

До вечора час плинув із швидкістю равлика, що повільно та тихо повз собі по схилу Фудзі, ще не усвідомлюючи, куди приведе його мета і що робити далі. Точно так же, як отой равлик із хоку, я почував себе невпевнено, не бачив кінцевої цілі попереду та боявся, що усі ілюзії виявляться настільки болючими, страшними, що мені важко буде усе це пережити. Тому, я нетерпляче перебував у гуртожитку лише фізично. Ментально, я був геть далеко від реальності. Усі розмови, стукіт дверей, дзвінки мобільних телефонів, кроки в коридорах, шум на вулиці – пропливали повз мене, як у густому тумані, оповиті ще й холодним мороком.

Щоб якось розрадити себе від цієї нетерплячки, я виходив прогулятися, але це не сильно допомагало. Внутрішній голос з усіма багаточисленними думками, заважав спокійно ходити і дивитися на цей світ, живучи реальним часом. Я перебував у полоні власних думок, оповитих пітьмою. То ж, коли настав час вирушати, я відчував кардинально протилежні думки. Мені страшенно хотілося поїхати на зустріч із дівчиною, що грає на лютні та водночас не хотілося цього. Ця полярність була гірше за усе на світі.

На поїзду я відважився, коли часу бракувало, щоб встигнути, але я вже цим не переймався. Зелений мікроавтобус довіз мене до кінцевої мети. Я знервовано викурив цигарку біля палацу і випив каву, що видавав автомат у пластикових стаканчиках. Якась група студентів весело щось обговорювала, смакуючи майбутню перспективу подивитися картини юних митців.

Я несміливо заходив усередину, а потім зупинився. Усе приміщення було розділено на дві частини стендами, на яких красувалися творіння людей. Багато перехожих заходило сюди подивитися картини, хоча було очевидно, що більшість цілеспрямовано прийшли, як прихильники мистецтва. Правда, більшість художників були аматорами, але завжди існувала ймовірність, що хтось із них може колись хоча б на половину наблизиться до рівня майстерності Моне, Ван-Гога чи Гогена.

Я озирнувся навсібіч, роблячи вигляд, наче шукав своїх знайомих. У більшості людей були такі звичайні обличчя, що їх відразу не запам’ятаєш, поки не придивишся чи не заговориш із ними.

Повільно переміщаючись між картинами, я роздивлявся пейзажі, натюрморти, портрети, малюнки у стилі сюрреалізму чи кубізму. Взагалі фантазія і талант деяких