Читати книгу - "Дворушники, або Євангеліє від вовкулаки"

«Яке питання, така й відповідь», — з докором прокоментував Богдан.

А Едик тим часом продовжив:

— Коли Антоніо одержав роль перевертня, його немов підмінили. Якось одразу переродився. Складалося враження, начебто опинився в рідній стихії, ніби саме цю роль чекав усе життя. І грав її, викладаючись до краплі, віддаючи всю душу. Немов жертвуючи собою заради цієї ролі. Навіть тату зробив. На грудях. Ходив тут, усім хвастався. Говорив, що десь прочитав, начебто це татуювання повинне принести щастя. Мені теж показував. Це була могутня голова вовка з вишкіреною пащею. Мені вона відразу не сподобалася. Від неї віяло якимось жахом. Художник, звичайно, постарався. Паща вийшла правдоподібна. Антуан жартома казав, що тепер буде жити, як вовк: одержувати від життя більшу здобич, а тому, хто не сподобається, хто скривдить, перегризатиме горло. Усе це нагадувало марення божевільного, на яке ніхто не звертав особливої уваги. Думали, грається хлопець. Хоча вже й не молоде-зелене. І от тепер… Думаю, все-таки щось трапилося. Був би живий — обов’язково відгукнувся б. А так… До речі, говорили, що він спав з жінками за гроші. Правда це чи ні — сказати не можу, але пліточки такі театром повзали.

— А що вам чуйка підказує цього разу?

— На нього це схоже. — Душка глянув на телефон. — Вибачайте, але мені час.

«Телефон», — майнуло в професоровій голові.

— А ви не могли б дати номер його мобільного?

— Він мене не вповноважував. Може, в адміністрації вам допоможуть?

— Може…

Потиснувши руку, відчув енергетику чоловічої сили. І продемонстрував свою.

Рушив до дверей керівних кабінетів. Але відверто ухопив шилом патоки: скрізь замкнено. Що ж, зазвичай щастить у чомусь одному. А щоб в усьому — так не буває ніколи. І тут — без винятків.

«Аналогами вовкулаки виступають „вервольф“ (німецьке Werwolf і англійське werewolf, утворені від давньогерманського wer — „людина“ і wolf — „вовк“), „loupgarou“ (у французів), „hombre lobo“ (іспанці), „lupo mannaro“ (Італія), португальський „lobisomem“, „faunus ficarius“ (давні римляни), „мардагайл“ (вірмени).

Давні германці вірили, що вервольфи ночами рискають околицями, нападаючи на людей і свійських тварин та вбиваючи їх. Пізніше в християнських легендах вервольфів почали зображати членами зграї вовків-перевертнів. Такі зграї очолював сам диявол. Уночі вони здійснювали набіги, знищуючи на своєму шляху все живе.

В інших культурних традиціях „дублерами“ вовка виступають також хижаки. Зокрема, тигр (Ост-Індія), ягуар (Південна Америка), лев, гієна (Африка) тощо. Цікаво, що легенди про людей, які перетворюються на тварин, мають багато спільного навіть у деталях».

З театру подався до Хрещатика. Пройтися рідним містом любив завжди. Особливо в центральних районах. Такі прогулянки, здавалося, глибше закорінюють у київську землю. Нехай і вкриту асфальтовим панциром. Та навіть і крізь цей міцний обладунок, що подекуди перетворився на луску, відчував енергетику землі, яка прагне передати нерозтрачену силу коханим чадам. Як один із них, пережив це знову. І був несказанно радий. Це окриляло.

Підморгнувши бронзовому тезкові, що невтомно вказував у вічність, перетнув Софіївську площу й рушив униз Софіївською вулицею. Вимиті вітрини відбивали шлях. Милуючись їх дзеркальним блиском, так захопився, що довго не чув настирливого соло телефону. Воно безнадійно потопало в соковитому різноголоссі мегаполіса. Та ось наполегливість одержала своє: мобільному сказали «алло».

— Здрастуйте, — почув професор. Голос знайомий, але кому належить? Не пригадав. — Це Жорик, — допоміг співрозмовник. — Ну, з Гореничів, пам’ятаєте? Ви мені візитку залишали. Говорили, щоб дзвонив, якщо довідаюся про щось.

Точно. Згадав. Фанат вовкулаки. Незабутній колоритний персонаж.

— Так, Жорику, радий вас чути. Що там новенького?

— Тема є одна цікава.

— Це добре. І яка ж?

— Припускаю, що знайшовся телефон загиблої жінки.

— Він у вас?

— Ні, але, думаю, знаю, в кого.

— І хто ж це?

— З нашого села.

— Він знає про ваш здогад?

— Ні. Впевнений, що ні.

— Тоді так: ви поки нічого не робіть. Займайтеся своїми справами, а я, тільки звільнюся, одразу ж приїду. Але неодмінно сьогодні.

— Добре. Буду чекати.

Відчув, як до тих двох крил, що вже тріпотіли за спиною, починають додаватися ще два. Життя обростає привабливістю.

Забивши шикарне ім’я гореницького «агента», задоволено рушив.

Але настирливий телефон ожив знову. Поговорити припекло головреду.