Читати книгу - "Захребетник"

Перші десять кроків, як звичайно, далися над силу. Далі пішло легше. Джеймс піймав ритм ходьби й перестав дивитися під ноги, побоюючись спіткнутися та впасти.

Коли немає потреби втуплюватися в землю, здається, що день прожито недаремно.

Нерукотворний обеліск стрімчака нависав над вершинами сосон та буків. Відблиски вечірнього сонця вигравали на відколах. Ближче до підніжжя стрімчак покривали зарості ліщини й бересклета, далі рослинність ріділа й зводилася нанівець. Лише безформні нарости лишайників, жовтих і сірих, чіплялися за голий камінь.

Біля вершини зникали й вони.

Сюди варто би запросити Кемаля, Азіз-беєвого небожа, нехай би попрацював над пейзажем. Дика міць стрімчака. Навкруги хвилюється море темної зелені, розітнуте спалахами пурпуру та бурштину. Хмари наливаються червоними прожилками. А внизу, за східним схилом, шумить гірська річка.

Шаленіючи в міжгір’ї, потік гуркотав, пінився бурунами, білими з люті — але сюди долітав лише віддалений гул.

Треба ходити.

Це корисно.

Це необхідно — ходити.

— Незабаром ніч, — сказали позаду. — Час до сну.

Джеймс обернувся.

Вона майже не змінилася за цей час. Гнучка, немов лозина, якою намірилися вдарити. Шкіра на високих вилицях натягнулася до пергаментного блиску. Щоки запали, немовби Вуча харчувалася вряди-годи. На підборідді — скісний шрам. І очі — тьмяні, безпристрасні, вилиті з бронзи.

Обличчя пані зі шпагою було жіночим, не схожим на рябе лице Лисого Генія. Але ці бронзові очі ясно промовляли, яка мета привела Вучу Естевен у Ботоцькі гори. Очі — й незворушність. Так стояти із закам’янілими м’язами може лише дуже спритна й дуже небезпечна людина, котра для себе вже все вирішила заздалегідь.

— Воно того було варте? — запитала маестро.

— Не знаю, — відповів Джеймс.

— Я довго шукала тебе. Потім вийшла на слід, але в мене виникли проблеми, — вона криво смикнула куточком рота. Напевно, це означало посмішку. — Тепер проблеми ненадовго відступили, і ось я тут. Зараз я вб’ю тебе.

— Гаразд, — погодився Джеймс. — Убивай.