Читати книгу - "Капітан космічного плавання"

— Але ж ми… — сіпнувся Кременчук. — Ми лише намацуємо шлях до Правічного. Нам треба останній раз подивитись на зірки та помолитись на них. А потім спробуємо і на ек… На Вікно Світу спробуємо.

І раптом відчув, як щось холодне й слизьке заплазувало в його мозку. Відчуття було настільки неприємне, що він було трусонув головою, але скам‘янів, наштовхнувшись поглядом на очі Меру. Вони болюче свердлили його наскрізь, наче пробуючи видобути з надр сірої речовини Богдана усі його думки. За мить він трохи розслабився й Кременчук відчув, що його теж попустило.

— Дивно, — мовив сорорієць, — але я дійсно не відчув в тобі потягу до темної безвірної сили кноплу. Але те, що я таки відчув, виглядає ще дивнішим… — Він уважно подивився на капітана. — Мені чомусь здається, що ти набагато небезпечніший, ніж це уявляє Зайус і навіть Безлиці… В інший час… А з другого боку — наказ Аристаса… Гаразд. Ризикнемо. Але, лише на гілці. На галявину чи на дорогу я тебе не випущу.

— Та на гілці, на гілці! Звісно, що на гілці, — аж заспівав Кременчук, схоплюючись з місця. — Ігорю, йдемо!

Той було смикнувся за ним, але Меру застережливо підняв руку:

— Ні! Піде один. Другий залишиться тут.

Богдан завагався. Таке розділення йому зовсім не подобалось. Хоча й можливість налагодження зв‘язку з Сонькою втрачати не можна. Але, якщо щось з хлопцем трапиться, він цього собі ніколи не подарує. Такаманохара, до речі, теж.

— До дідька! — врешті решт, похмуро визначився він і знову сів на лежанку. — По одному аж ніяк не можна. Нам вдвох помолитися необхідно. Віра в нас така…

— Віра на Сорорі одна, — примружився Меру, — аристиянство. Усе інше — єресь. І мені здається, що лише така визначна подія, як з‘явлення Аристаса, рятує вас від ретельного дізнання. Але… — раптом на хвилинку замислився він, а потому трохи пом‘якшив свій тон. — Але, Безлиці знають, що роблять. І ми, до речі, теж. Гаразд, ідіть вдвох.

І не мигтючим, важким, як оце нещодавно, поглядом втупився в Кременчука. Той повів шиєю і йому здалося, що на якусь невловиму мить Норильцєв, що так і сидів на своїй лежанці, дивним чином роздвоївся. Один хлопець залишався нерухомим, а іншій м‘яко встав і рушив до Богдана. Той аж головою затрусив: і треба ж такому ввижатись!

А Меру вже підходив до виходу, здіймаючи на ходу правицю:

— Йдіть за мною!

Отже, таким чином і пішли: попереду — голий, прикритий лише коротесенькою пов‘язкою, Меру, за ним — камуфляжний Кременчук в міліцейському кашкеті на голові, а замикав ходу патлатий Норильцєв з порожніми піхвами, що так і бовталися в нього на поясі.

Богданові здалося, що вони знову сунуть в якомусь бурштиновому тумані. Певною мірою, стінок тунелю, що невдовзі розпочав здійматись крутою спіраллю, видно не було. Лиш попереду, немов метроном, погойдувалась золотаво засмагла спина Меру. Відчуття складалось доволі нереальне і Богдану здавалося б, що вони просто сплять, якби, врешті решт, в повітрі на потягнуло м‘ятною прохолодою і вони не опинилися б на шерехатій поверхні, яка трохи вигиналася в боки. Гілка!

На дворі було вже темно. Небозвід, деінде розцяцькований негустими сузір‘ями, витікав з-під мороку верховіття, спадаючи усіма своїми лякливими вогниками ліворуч і праворуч завмерлих мандрівників. А попереду в зеніт урочисто здіймався мерехтливий стовп з мільярдів сріблястих жеврин, які разом лили примарне таємниче світло на темно-притихлий степ Сорори. Стовп сягав найвищої точки неба, тьмянів, перекреслюючи його і знову опускався до степу, зникаючи за протилежним обрієм.

Богдан спочатку не зрозумів, що це воно таке і лише за хвилинку до нього дійшло, що це — кільце навколо планети з залишків її потрощеного супутника. Те саме кільце, в якому загубився чорний трикутник літального апарату їхніх переслідувачів. Землянам явно пощастило більше. Але, в якому напрямку лежить зараз їхня щаслива „тарілка”?

Розуміючи, що він аж ніяк не зможе розрізнити її цієї глупої ночі, та ще й на досить великій відстані, Богдан сторожко покрутив головою і подумки покликав:

— Сонько! Такаманохара!

Навкруги було тихо. В розпачі думаючи про те, що кляті мавпи таки схопили й дівчину, Богдан встав на коліна, імітуючи заглиблення до урочистої безгучної молитви. Знаком наказав зробити те саме й Зоребору, а потім…

— Ох! — охнула нічна темрява. — Капітане! Та куди ж ви… Ти… Та як же ви… Слава Богу!

— Не Богу, а Аристасу, — за інерцією сварливо відгукнувся Кременчук, в глибині душі аж здригаючись від радості. — Доповідай, як справи в тебе.

— Та… та… Та які в мене справи!.. Що у вас відбувається? Куди ви поділись? Я ж чекала-чекала, а потім таки за вами спробувала посунути. На стерню якусь вийшла, бачу: меч Ігорів валяється. Попереду — деревина якась покручена. Вдалині — вишки сторожові. Ледь не збожеволіла!

Про покручені деревини й вишки Богдан не зрозумів, але уваги цьому вирішив не приділяти: мало чого жінці з переляку ввижатися може.

— А потім… — продовжувала між тим Сонька, — потім задихатися я розпочала. Алергія клята! Ледве назад до апарату дотягнула. В перший раз оце шлюзову камеру за призначенням використала. Зараз всередині сиджу, думки — в різні боки, з рук все валиться. Ну, хіба ж так можна!

— Не можна, — погодився Богдан і декількома штрихами, не виходячи з ритму молитви, обмалював ситуацію Норильцєву, що вислухав його уважно, але якось відсторонено. Навіть згадка про знайдений меч не вивела його з цього стану. Майже невидимий в темряві, Меру мовчки спостерігав за ними.

— А у вас? Що у вас трапилось? Чому досі на корабель не повернулися? — не вгавала Сонька.

— Ми, подруго, завдяки Нксу нашому, бранцями… Ні… Тобто… Ну, гостями аборигенів стали. Дуже, розумієш, Нкса наш відомий та шанований на цій планеті…

— Звідки це відомий? — щиро здивувалась Такаманохара.

— А звідти!.. — І Богдан знову коротко, намагаючись не витрачати дарма часу, обмалював ситуацію, що склалася. В затишних тонах обмалював. Хоча збоку здавалось, що молитва його ставала запальнішою