Читати книгу - "Гордієві жінки"

сказані слова «батько» й «мати» надміру дратували діда Гордія. Кожна з онучок ще малою запитувала в нього про рідних батьків, на що він сердито одказував, чи то пак наказував: «Щоб я не чув, що ви про них говорите! Маєте діда й бабу, ото тіштеся! Батькам ви з маленьких не потрібні були! А ми з бабою годуємо вас! І любимо, як вміємо й можемо». Коли ж дівчата підходили до баби Усті й питали про свого батька, то кожна діставала у відповідь: «Дитиночко, ну звідки я знаю, як приїде мама, то в неї спитаєш!» А мама, як приїжджала, то на такі запитання лише мовчазним усміхом відповідала…

Так і живіть, доньки невідомих батьків, «как хотітє, так і живітє», як допіру зазначила ще одна бабуся ще одних покинутих батьками онуків.

Вони минули заставлений усілякими дошками, поламаними меблями й розбитими вікнами ґанок, зайшли в першу кімнатчину.

І Лія одразу сіла на перший побачений стілець, що стояв біля столу.

– Хто це, Віро Семенівно? – ледь чутно спитала, помітивши перед собою десь років на два молодшого від Васьки Вілкула хлопчика. Він сидів в інвалідному візку й, помітивши людей, замахав кволими ручками. Видно було, що в дитини ДЦП.

– Я ж вам гаварю, шо імєю три внука, – відповіла стара, заходившись прибирати на столі. – Да, Володька? – зирнула на калічку. – Нас мама тоже бросіла. Бабушка виростить всіх. Мамам дєті тепер часто мєшают…

– Це брат Віті й Васі? – запитала Лія, так і сидячки, мов прибита.

– Двоюрідний. То моєй младшей уже син.

– Як же ви їм усім раду даєте, Віро Семенівно? – скривилася ледь не до плачу «вчителиця».

– Даю, Лія Павлівна, як умєю, так даю, да, Володька?

Хлопченя лишень закинуло голівку й широко відкрило рота, гукаючи щось по-своєму, зрозуміле хіба пташкам.

– Знаєте, Лія Павловна, шо би я зараз дєлала на мєстє правітєльства? – жінка й собі сіла навпроти на стілець, заговорила до Лії, покинувши всі тарілки та слоїки, що стояли на столі в кілька рядів. Осінь – пора консервації.

– Що, Віро Семенівно? – Лія не могла відійти від приголомшення.

– Я би будущим мамонькам дозволи на батьківство видавала, – мовила напрочуд грамотно і по– українськи. – Готова до матєрінства? Рожай. Нє готова – валяй, готовся. Будеш годувать дитину? Підписуй такі-то докумєнти. Не будеш? Валяй, готовся. Зачєм тобі дитина? Я би даже таке питала! Случайно вийшло? Валяй на аборт, убивай дитину, і хай тебе совєсть всю жизню мучить за то, шо до дєторождєнія халатно относишся. Хочеш дитину? Дуже-дуже хочеш дитину? Так би я їх всіх питала! За здоров’я дитини отвічатимеш? За її науку отвічатимеш? За її одежу й кормлєніє отвічатимеш? – її вказівний палець вигнувся дужкою від настирних постукувань по столі. – Сама – здорова? Сама – не нєрвна? Сама – не п’янствуєш? Сама – не гуляєш? Жити де маєш? Подпісуй документи – валяй, рожай. Іначє нільзя. Я, може, й плохіє вєщі щас кажу, но шото дєлать нада, так продовжаться не може, Лія Павловна. Дєтєй нельзя на світ виводити на мучєніє. Вони того нє заслуживают, – скривилася, заплакала. – А сколько їх таких! – покрутила головою. – Сколько їх таких у бєдних бабушек, а сколько по дєтскіх домах, ілі даже по каналізаціях живе… Развє можна такоє тєрпєть? Не живут еті дєткі, а мучаться. Хотя на муку только бєзоствєтствєнні нігодяї заслуживають, тє, шо з дєтєй іздіваются, що бросають їх і не люблять! Рожають, а любити не люблять, – зашморгала носом. – Отих би я наказувала больше всєго, тих, шо дєтєй своїх родних нє люблять.

Лія, дивлячись на суху й нещасну жінку, піймалася, що багато в чому з нею погоджується, що материнство – це дуже відповідальна справа, і народжувати тільки тому, що хочеться свою власну маленьку людинку, що хочеться нюхати її, люляти й бавитися з нею, – це ще не привід, аби зважуватися на вагітність. Діти ростуть, стають схожими на тебе, переймають від тебе твою мову, твої вчинки, твою поведінку, успадковують вади й хвороби, принципи й цінності. Яка ти, майбутня мамо? Чи оглядалася ти на себе, коли вирішувала створити нову людину, подібну до себе? Чи бачила, чиї гени їй передаєш? Чиїх вона буде, ти зважувала? Як їй із цим житиметься, розмірковувала?

Навіть згадала, як у дитинстві, коли отримувала за контрольну чергову п’ятірку, щиро тішилася, що саме в матері Марії народилася, а та – у діда Гордія і баби Усті. Бо вони дуже грамотними були, тому й онучки такі ж. А багато хто з учнів контрольні на двійки писав. Погано, певно, неграмотним дітям, які в неграмотних батьків народилися, – думала тоді. А врешті минулися подібні зацікавлення, бо значно гірше тим, у кого рідних немає взагалі.

До того ж…

Діти виростають, стають вимогливими, іноді навіть жорстокими, можуть дорікнути за те, що в інших – інші батьки, успішніші, заможніші, сучасніші, надійніші… І ти, як матір, щоразу маєш зоставатися поруч, і любові в тебе всередині мусить бути стільки, скільки й мудрості. Щоби ціле життя ставитися до дитини так, як тоді, коли вперше побачила її на своїх грудях, і водночас так, ніби їй удвічі більше років, ніж тобі.

Чи думала ти про це, Ліє? Чи думала, що життя змінюється і твої діти зростатимуть у зміненому світі, не такому, до якого звикла ти? Чи знаєш ти цей змінений світ? Чи спостерігаєш за ним? Чи йдеш із ним у ногу?

Із дітьми змінюються батьки, а з батьками – діти. Так має бути. Круг, котрий ніколи не перестає крутитися… Це непросто сприйняти, тому дорослі часто не зважуються на такий принцип співжиття, зупиняються, сходять із дистанцій, і котити круг самим дітям стає надто важко. Тоді й зароджуються непорозуміння, починають різнитися погляди. Так було з твоїми рідними, Ліє. Вони до останнього зоставалися при своїх думках, зі своїми принципами, переконаннями, знали, «як правильно». Але «правильно» по-їхньому. По-радянськи ще. А як правильно по-твоєму, Ліє? Ти готова до цього безперервного родинного круговороту?

– Ви, навєрно, думаєте, а як так, шо дочки мої такіє нєгодніци, шо я така вумна, а вони мені дєтєй своїх попривозили й забилі сюда дорогу, – витерши обличчя від сліз, господиня заговорила далі. – Я сама сєбя об етом спрашиваю. І не знаю, шо отвєтіть. Батько їхній ушов от нас до другой, намного молодшої жінки… Вони ще маленькі совсєм були. Я всьо з того врємєні сама дєлала, старалася только для них, на двох роботах робила, дома только ночєвала. Пріходіла, падала, вставала й дальше