Читати книгу - "Смерть ходить по музею"

Та й жодна людина, якщо вона при здоровому глузді, не продасть Хіллестрема нижче від справжньої вартості. Певне, він хотів підсунути мені крадене. І я сказав, що мені ніколи, хай, мовляв, прийде в музей наступного дня і покаже свій скарб при денному світлі. У нас є обладнання, з допомогою якого можна як слід роздивитись картину, перевірити, справжня це річ чи підробка. Ультрафіолетове проміння, наприклад. І рентгенівський апарат.

— У який час Скіпка дзвонив?

— Точно не пам'ятаю. Десь близько десятої. Може, трохи пізніше.

— Гей ви, змовники! — гукнула Карін. — Годі стовбичити там зі своїми склянками. Ідіть розважте нас чим-небудь, ви ж світські чоловіки.

Ми з Андерсом поплентались до дивана, а потім заспівали дуетом. Усі дістали неабияку втіху. То був уривок із комедії, що її ми якось дуже давно написали для нашого любительського театру. Правда, і слова, й мелодію ми трохи забули. Але вечір був пізній, настрій чудовий, і публіка сміхотлива. Дуже сміхотлива.

Розпашілий, задоволений сміхом та оплесками, я сів у плетене, покрито білим лаком крісло. Поруч на широкій банкетці вмостився Мугенс Анд.

— Не знав, що ви такий комік, Юхане, — усміхнувся він. — Театр у вашій особі багато втратив.

— Краще бути добрим торговцем, ніж поганим актором, — продекламував я. — Ви чудово знаєте, що життя — це сцена, а ми, люди, — статисти, хіба не так? Статисти, яких убивають в останньому акті. А потім завіса опускається. Точнісінько так, як сталось із Стігом Стрембергом. До речі, ви його знали?

— Трохи. Він іноді заходив до музею. Раніше, мабуть, частіше, коли був власником антикварних крамниць. Еге ж, таке життя. Угору сонцем, а вниз — млинцем, чи як тут у вас у Швеції кажуть.

Він засміявся, а я подумав, що датської вимови у нього майже не відчутно.

— Він часом учора вам не дзвонив? — запитав я.

— Ні, чого б йому дзвонити? Не пригадую, чи бачив я його взагалі за останні кілька місяців. — Мугенс видавався здивованим. — Ми не дуже з ним спілкувались. Я ж займаюсь рекламою, а Стіг, коли приходив іноді, балакав або з Гретою про срібло, або з Андерсом про картини. Нещодавно ми придбали в нього одне полотно Хіллестрема. Через Андерса.

— Зі знижкою в ціні?

— Де там. Довелося потрусити кишенею, як мені пам'ятається. Але річ була чудова. Просто неповторна.

— То, виходить, Скіпка підтримував зв'язки з музеєм через Андерса й Грету?

— Ну й через Бенгта, звісно. Я думаю, — і він притишив голос, — у них були якісь спільні грошові інтереси. Здається, Бенгт позичав у нього гроші. Одначе не робіть з моїх слів якихось висновків. Просто мені здалося, ніби він якось впливав на Бенгта, натискав на нього. А в Бенгта тоді справи з грішми йшли чудово. Придбав собі все, що тільки можна було. Машину, наприклад.

— У багатьох є машини.

— Так. Але мало знайдеться людей, у яких сьогодні ледве вистачає на каву й печиво, а завтра з'являються гроші на машину.

Дуже не до речі в нашу розмову втрутилася фру Перссон. Вона потягла Мугенса в центр кімнати, яка вже перетворилася на танцювальний майданчик, і шеф відділу інформації з головним бухгалтером відійшли від мене під звуки «Танцюючої королеви».

Цікаво, міркував я, потонувши в м'яких подушках. Що далі в ліс, то більше хмизу. Отже, Скіпка дзвонить учора трьом різним людям і просить їх приїхати між десятою і одинадцятою вечора. Він наживлює принаду, яка, він певен, привабить їх. Срібло для Гроти, Хіллестрем для Андерса і крадіжка для Бенгта. А мені він дзвонить, пропонуючи найбільш ласий шматок. Коли він говорив з ними трьома, то здавався не зовсім тверезим, навіть п'яним. Говорив невиразно, застудженим голосом. Але зі мною він розмовляв інакше. Напідпитку він, може, й був. Проте не бубонів, не гундосив.

Який висновок я міг зробити? Мені дзвонив Скіпка, а їм хтось інший? Хто ж тоді, якщо не вбивця?

Стіг знає, що ввечері до нього хтось прийде. Він відчуває, що має статися, він переляканий, він у паніці дзвонить мені. Та коли я приїхав, було вже пізно. Стіга застрелили, і вбивця швидко набрав три номери, сподіваючись, що хтось та прийде. Той хтось знайде мерця в порожньому домі. Анонімний дзвінок у поліцію, мабуть, доповнив би картину. І ніхто б не повірив, що затриманий на місці злочину прийшов на Скіпчин дзвінок, щоб купити срібний кавник або картину Хіллестрема.

Та незалежно від того, як усе відбувалося, незалежно від того, хто вбивця, на головне запитання відповіді досі не було. Чому вбивця залишив регалії короля Еріка у своєї жертви? Який у цьому сенс? Для самого вбивства мотиви знайти неважко. Тут проблем не було. Хтось, хто позичав гроші або хотів позичити. Хтось, на кого Скіпка доніс у поліцію чи в страхувальну компанію. Переховувач краденого або злодій. Але чому вбитий сидів з короною на голові та скіпетром у руці? І чому на підлозі лежав папірець із словом «помста»? Це скидалося на імпровізацію.

І є ще одна обставина, міркував я, дивлячись на танцюючих, але не бачачи їх. Цікаво, чому вони розповідали мені про це. Про дзвінки. Хтось із них убивця й наводив мене на хибний слід, збивав на манівці? Що крилося за вбивством Скіпки? Що ховається в темряві, підвладне лише відчуттю, але не зору?

XXIII

— То ти хочеш сказати, що Бенгт Хеллер одним пострілом убив двох зайців? І терористам із «Червоного серпня» допоміг, і Скіпки позбувся?

Калле Асплунд утупився в мене з за свого широкого письмового столу.

— А що, хіба нелогічно? То йому на харчі ледве вистачає, та ще й борги за навчання не виплачено, і, щоб дотягти до кінця місяця, він змушений позичати по дрібницях. А тут він рантом купує і машину, і літній будинок. Очевидно, Скіпка відкриває йому вигідний кредит. А це означає, що Бенгт у Скіпки в руках. Уяви собі тепер,