Читати книгу - "Смерть ходить по музею"

його минуле? Про його колишні крамниці? Тоді він частенько до нас заходив, та й згодом навідувався. Він знав усіх службовців музею, майже всіх. Просив допомоги у визначенні автентичності картин та срібла. Стіг навіть продавав нам багато речей. Він як мистецтвознавець не був позбавлений навіть своєрідного сумління, так він звичайно казав. Дбав про те, щоб добра річ потрапила краще до нас, ніж до когось іншого, навіть якщо зменшиться його прибуток. Він хотів, щоб витвори мистецтва лишались у Швеції. «Мені на небі віддячиться», — любив він казати. Сподіваюся, йому таки віддячиться. І Андерс, і Бенгт мали з ним справи. Грета теж, я думаю. Адже він був фахівцем із художніх виробів вісімнадцятого століття. Це ж і Гретина галузь, як ви, мабуть, знаєте.

Я кивнув. Це було цікаво. Дещо для мене прояснилося. Скіпка Стремберг знав і Андерса, й Бенгта, й Грету. І, очевидно, не тільки їх, а й решту службовців музею. Отже, між Нюрнберзькою броварнею та музеєм існував зв'язок. Принаймні на приватному рівні. Це потребувало ретельнішого вивчення.

Я підійшов до столика на коліщатках, приніс фру Перссон склянку мінеральної і одійшов до вікна. Грета стояла самотою і дивилась на Старе місто та будівлю ратуші.

— Як гарно, — не обертаючись, тихо сказала Грета. — Напрочуд гарно.

Я з нею погодився.

— Серце Швеції, — підтвердив я. — Звучить як штамп, та так воно і є. У цю пору дня, при цьому освітленні Старе місто, коли дивишся на нього звідси, справді незвичайне.

Вона кивнула.

— Ви були знайомі зі Стігом Стрембергом? — почав я.

— Так, — почулася тиха відповідь. — І дивно те, що він дзвонив мені учора ввечері.

— Дзвонив? Чому ви про це не сказали?

— Бо ніхто не питав, — обернулась вона до мене. Позад нас гомоніли гості, дзвеніли склянки.

— Він подзвонив о пів на одинадцяту, хотів, щоб я прийшла до нього в контору. Сказав, ніби до нього потрапив унікальний срібний кавник. Середина вісімнадцятого століття. Рідкісна робота Мікеля Острема. Він узяв його в заставу під велику позику, а строк закінчився, отож усе було гаразд. Ніякого шахрайства, нічого краденого. Він за це ручився. Він знав, як я цікавлюся старим сріблом, і хотів мені його продати по сміховинно низькій ціні, бо, мовляв, із грішми припекло. Але він просив, щоб я неодмінно прийшла подивитись. Гроші були йому потрібні, щоб віддати якийсь борг, і термін виплати, очевидно, минув.

— Якось усе це заплутано. І надумано.

— І я так вирішила. Тому й не пішла. У мене виникло відчуття, що це тільки причина, що йому треба заманити мене туди за всяку ціну.

— Ви певні, що телефонував Стремберг? Голос його впізнали?

— Думаю, так. Він був не зовсім тверезий, бурмотів якось невиразно. Але ж він завжди говорив трохи хрипким голосом. Та, зрештою, то міг бути й хтось інший…

— Хотів би я знати, хто ж то був.

Але в цю мить нашу розмову урвали. Підійшов Ерік, однією рукою обняв Грету за плечі.

— Так-так, балакаємо про гірку десятиразової очистки, як я розумію?

— Не зовсім. Нам до вподоби м'якші напої. — І я відійшов до столика.

Тепер хвиля відлинула до дивана. Лишився стояти тільки Бенгт. Знову похмурий і сердитий. Він втупився поглядом у Карін, яка сміялася з жартів Андерса.

— Якої ви думки про Стремберга? — обережно запитав я. — Ви ж були знайомі?

— Що ви маєте на увазі?

— Те, що кажу. — Я вкинув у свою склянку кілька кубиків льоду. — Ви знали його?

Він кивнув і подивився на освітлене нічне небо над містом.

— Мабуть, що знав. Так, звичайно.

— Знали його близько?

— Юхане… — Він зазирнув мені просто у вічі. — Ви мені не подобаєтесь. І я думаю, ви нікому тут сьогодні не подобаєтесь. Ви надто цікавий і доскіпливий. Схоже, що ви й надалі в чомусь нас підозрюєте. Мені дуже шкода вас розчаровувати, але ніхто з нас не має до цього ніякого відношення. Ні до Стремберга, ні до короля Еріка. Ніякісінького відношення.

Мені раптом здалося, що він зараз пожбурить у мене склянкою. Але Бенгт засміявся.

— Я скажу вам ще дещо. Учора Стремберг дзвонив мені. Він був зляканий. І просив мене приїхати, хотів повідомити про щось важливе. Мовляв, він знає дещо про крадіжку. Але я запізнився..

— Запізнилися?

— Ere ж. Бо вся вулиця була забита поліційними машинами.

— Про що ви тут шепочетесь? — Андерс із порожнім келихом вернувся до столика.

— Про те, що нікого іншого не стосується, — коротко кинув Бенгт, відходячи.

— Він на диво дружелюбний, наш салонний політик, — з гримасою зауважив Андерс. — Отак воно, Юхане, ти під старість героєм став. Бач, як буває.

— А ти теж знав Скіпку Стремберга? — запитав я ніби між іншим, наче це мене й не цікавило. Просто так запитав, знічев'я.

— Скіпку? А чого ж ні? І навіть добре. А найцікавіше те, що він тільки вчора дзвонив мені. Казав, ніби щось дістав для мене.

— Корону короля Еріка?

— Та ні ж бо. Він знав, що я збираю Хіллестрема, те, що найцікавіше. Адже не всі його картини однаково вдалі. Ну, він подзвонив… Сказав, ніби в нього зараз найкраща з усіх речей Хіллестрема і нам годилося б її придбати. Проте дуже квапив. Одній старій тітоньці, мовляв, негайно потрібні гроші, а вона вважає, що картина має висіти в Національному музеї. Сама вона не побажала до нас з'явитись, а діяла через Скіпку. Він поставив лише одну вимогу. Чи, точніше, та стара. Щоб я зразу ж узявся до цієї справи. Того ж таки дня. Я мав зайти до нього не пізніше одинадцятої вечора.

— І ти був у нього?

— Та ні, не був. Скіпка був п'яний і застуджений. Говорив, ніби каші в рот набрав, я ледве втямив, що він бурмоче.