Читати книгу - "Чорний красень"

— А що ж робити добрим парафіянам, котрі не зможуть послухати своїх улюблених проповідників? — поцікавився Ларі.

— А то вже не мій клопіт, — відрізав Джері. — Іншим я не порадник. Не можуть добиратися далеко — хай ідуть туди, де близько. У дощ нехай одягають плащі, як у звичайний будній день. Гарні справи потрібно робити, а без поганих можна обійтися. Нормальна людина розбереться, що й до чого. Це стосується і нас, візників, і добрих парафіян.

Минуло два-три тижні, і якось увечері, коли ми повернулися додому, нас, як завше, зустріла Полі. Вона виходила нам назустріч (якщо тільки не періщив сильний дощ) і виносила Джері ліхтар. Полі швидко перебігла дорогу, підбігла до нас і скоромовкою випалила:

— Уже все добре, Джері. Сьогодні вдень приходив посланець від місіс Бріґс тобі переказати, що леді просить, аби ти завтра об одинадцятій подав свій кеб. Я йому кажу: «Авжеж, подасть, але ми думали, що місіс Бріґс знайшла собі іншого візника». А він мені й каже: «Якщо чесно, то господар і справді був невдоволений, що містер Баркер відмовився возити місіс Бріґс на недільну службу. І він таки наймав інших кебменів, але куди їм до вас! Один летить, як навіжений, другий повзе, як черепаха, а крім цього, пані каже, що ніхто з них не має такого чистого, доглянутого кеба, як у вас, і якщо хтось і може замінити містера Баркера, то тільки сам містер Баркер».

Полі замовкла, переводячи подих, а Джері весело засміявся.

— «І прийде день чи, може, ніч, коли гора впаде із пліч». Ти мала слушність, моя люба, ти майже завжди маєш слушність. Біжи в дім, готуй вечерю, а я розпряжу Джека, пора йому вже відпочити.

Відтоді місіс Бріґс користувалася кебом Джері так само, як і колись, а за роботу в неділю навіть мови не було. Та якось нам довелося попрацювати і в неділю. Як це сталося, я зараз розповім.

У суботу ми повернулися з роботи змучені, але нас тішило те, що завтра цілий день жодної роботи. Та не так сталося, як гадалося. У неділю вранці Джері вивів мене у двір і почав вичищати, аж до нього підійшла Полі, чимось заклопотана.

— Щось сталося? — запитав чоловік.

— Так, любий, — кивнула Полі. — Бідненька Діна Браун щойно отримала листа, їй пишуть, що мати важко хвора, і якщо вона хоче побачити її живою, то треба їхати до неї вже. Їзди туди більше десяти миль, до того ж їхнє село лежить збоку від залізниці, і навіть якщо вона поїде потягом, їй однаково доведеться йти ще чотири милі. А вона, сердешна, з місячною дитиною на руках, де їй пройти таку відстань! От Діна просила запитати у тебе, чи не зміг би ти підкинути її на кебі. Обіцяє, що як матиме гроші, так одразу з тобою розрахується.

— Отакої! Знаєш, мені треба подумати. Не в грошах річ, звичайно, просто сьогодні неділя, коні після роботи натомлені, та й я теж змучився. От у чому штука, розумієш?

— Та тут куди не кинь, всюди клин, — погодилася Полі. — Півдня доведеться пробути без тебе, та хай там як, чини з іншими так, як ти хотів би, щоб вони чинили з тобою. А спробуй уявити мене на її місці, як би то воно було? Знаєш, Джері, якщо в неділю можна витягнути з пастки якогось невдаху — віслюка там чи ще когось, — це ж не буде гріхом, правда? То чому ми повинні боятися, що довезти Діну до матері — це бозна-який злочин?

— Ну, Полі, ти говориш, як добрий пастор. Мабуть, так і зробимо. Я сьогодні піду на ранкову службу, а ти піди до Діни і скажи їй, що я буду готовий рівно о десятій. Стривай-но… Ще зайди до м’ясника Брейдона, перекажи йому мої вітання і запитай, чи не позичив би він мені свою бідарку на ресорах. У неділі вона однаково простоює, зате коневі буде набагато легше.

Полі швидко повернулася назад і сказала, що бідарка вільна і Джері може будь-якої миті нею скористатися.

— От і чудово, — втішився Джері. — Приготуй мені хліба та сиру на дорогу, а я спробую якнайшвидше упоратися і пополудні бути вдома.

— Тоді я спечу м’ясний пиріг не на вечерю, а до ранкового чаю, — пообіцяла Полі і, розвернувшись, пішла. А Джері став лагодитися в дорогу, висвистуючи мотив своєї улюбленої пісні «Полі — жінка ого-го!».

Для поїздки він обрав мене, і о десятій годині ми виїхали з дому. Після чотириколісного кеба бідарка з високими колесами була легкою, мов пір’їнка.

Стояв погідний травневий день, і коли ми виїхали з міста, мені подих перехопило від хвилі свіжого повітря, напоєного ароматами зелених трав. М’яка запорошена ґрунтова дорога нагадала старі часи, я збадьорився, і від утоми не залишилося й сліду.

Дінина сім’я мешкала в невеликому будиночку біля ферми край зеленої дороги. При самому будинку розкинулася галявина із кількома крислатими, гіллястими деревами. Під деревами паслися дві корови. Нас зустрів молодий чоловік, він порадив Джері проїхати на галявину і прив’язав мене під повіткою для корів, вибачившись, що кращого місця для мене немає.

— Якщо ваші корови не проти, — мовив Джері, — мій кінь із великою насолодою провів би пару годин на цьому чудовому пасовищі. Йому так рідко випадає поскубати травичку… А за вдачу можете не хвилюватися — він у мене спокійний.

— Так, звичайно, — пожвавішав молодик. — Усе, чим багаті,