Читати книгу - "Спроба Павла Скоропадського"

Відомий дослідник В. Савченко, посилаючись на лист австрійського дипломата князя Фюрстенберга від 2 жовтня (щоправда, без посилання на першоджерело), пише, що той інформував начальство у Відні: «Німеччина згодилася допомогти гетьману створити армію у 120 тисяч вояків» в обмін на «повну націоналізацію уряду та демократичні вибори до Сойму, скликавши його першу сесію у грудні 1918-го».[180]

Отож, оскільки формувати власне військові підрозділи було тим часом неможливо, то військове керівництво держави пішло трьома паралельними шляхами. Перший – створення структур, без яких жодна армія існувати не може. Ці структури, які забезпечують повноцінне повсякденне життя армії, створювали, як правило, поза військовим відомством, скоріш за все, аби утаємничити процес від німецьких та австрійських друзів. Шлях другий – створення парамілітарних формувань типу козачих об'єднань. Шлях третій – розширення функцій та збільшення чисельності існуючих військових формацій типу прикордонної варти або підрозділів по охороні залізниць.

Історія професійних національних Збройних сил почалася 15 травня, коли тимчасово виконуючий обов'язки міністра військових справ Олександр Лігнау – а саме його можна і треба з повним правом назвати одним з батьків професійної армії Української Держави, видав свій перший, основоположний, наказ.

Лігнау Олександр Георгійович (28 лютого 1875 – 5 лютого 1938). Народився в Ялті в сім'ї керуючого маєтком великого князя Олександра Михайловича. Закінчив Одеську Рішельєвську гімназію та З курси фізико-математичного факультету Одеського університету, Олексіївське військове училище (1898 p.). Випущений підпоручиком до лейб-гвардії Волинського полку. Закінчив Миколаївську академію Генерального штабу (1905 р., по 1-му розряду). В 1905—1913 pp. проходив службу на командних та штабних посадах. Учасник Першої світової війни: начальник штабу 80-ї піхотної дивізії, командир 170 Молодеченського полку, начальник штабу 152-ї піхотної дивізії, 7-го армійського корпусу, з серпня 1917 р. – командир 21-ї піхотної дивізії. Генерал-майор (з квітня 1917 p.). Наприкінці 1917 р. – командир 11-ї піхотної дивізії У HP, помічник військового міністра УHP За часів УД —1-й помічник військового міністра, з 29 червня – Генеральний хорунжий. 18 жовтня призначений командиром 7-го Харківського корпусу. Після антигетьманського перевороту намагався вступити до Добровольчої армії. 1919 р. перебував у резерві офіцерів Генерального штабу при О. Колчаку. В січні 1920 р. потрапив до червоного полону. В березні 1920 р. був висланий до Москви, перебував у розпорядженні Всеросголовштабу. З січня 1921 р. – викладач Військової академії РСЧА. Заарештований в січні 1931 p., засуджений до 10 років виправно-трудових таборів. Звільнений 1933 р. з відновленням на службі. Викладав на курсах «Вистрєл». Комбриг (1936). 21 грудня 1936 р. заарештований, 24 січня 1938 р. засуджений НКВС СРСР до розстрілу. Реабілітований 1956 р.

Нагороди: Св. Станіслава III ст., ІІ ст., (1907); Св. Анни III ст.; Св. Георгія IV ст.; Георгіївська зброя.[181]

Лігнау Олександр Георгійович.

Наказ, виданий Лігнау, констатував та стверджував, зокрема, таке: «Згідно з наказом Ясновельможного Гетьмана всєї України 9 травня цього року я вступив у тимчасове виконання обов'язків військового міністра. Розпочинаючи виконання дорученого мені відповідального завдання, звертаюсь до всіх моїх співробітників, від молодшого до найстаршого, перейнятись свідомістю, що наша молода держава буде міцною та самостійною тільки при існуванні нормально зорганізованої озброєної сили.

…Армія мусить бути поза політикою, маючи своїм завданням лише службу державі.

Без твердої дисципліни, котра виявляється в безперечній підлеглості наставленим начальникам, зорганізована озброєна сила неможлива.

…Підтримування дисципліни мусить провадитись з повною повагою до людської гідності підлеглого, яке б не було незначне його становище. За найкращий спосіб виховання вважаю особистий приклад начальника…

Високий стан військового оборонця Української Держави накладає на кожного обов'язок з особливою обережністю відноситись до всього, що може кинути тінь на нашу армію, яка тільки що народжується і якої кожна особа повинна прямувати до ідеалу – бути лицарем чести і обов'язку перед Батьківщиною. Наша держава, що доперва народжується, вимагає від нас повного напруження всіх сил, розуму і волі, щоб в найшвидчий час утворити армію, котра буде підвалиною вартості й права молодої Самостійної України…

Все діловодство, всі офіціальні відношення неухильно вести на державній мові. У всіх установах та частинах організувати невідкладно курси українознавства, маючи на меті доведення [у] найшвидчий час знання державної мови до належної високості.

Маючи на увазі головним чином користь справи, а також рахуючи за безвартісне з культурного боку переведення вузького шовінізму, визнаю можливим перебування на службі людей знання, досвіду й талану, хоч би і не українського походження, при умовинах безумовної їх вірности Самостійній Україні».

30 травня уряд видав два принципово важливих закони, які започаткували процес. Один з них, Закон «Про військову підсудність», визначав коло осіб, які мали підлягати військовому судові «в порядкові звичайної підсудности», та перелік злочинів. Йшлося про «всі злочинства, зазначені в військовому уставі про кари і за ті з зазначених в загальних карних законах службових злочинств, які порушують обов'язки по службі військовій», а також ті, хто ухилився був від «відбуття військової повинности» або «брав участь в виконанню … службових злочинств по службі військовій». Природно, що юрисдикція військових судів розповсюджувалася також на найтяжчі військові злочини: державну зраду, шпигунство, антидержавні повстання, напади на військових, агітацію, «руйнуючу військову силу в усіх відношеннях» тощо. Закон