Читати книгу - "Онуки наших онуків, Юрій Павлович Сафронов"

Він скерував телепередавач на Венеру, і ми побачили на екрані свого телевізора поряд із п’ятачком планети ледь помітну, завбільшки як головка від шпильки, маленьку світлу цятку.

— Ой матінко-леле! — жартома вигукнув Шаумян, хапаючись за голову обома руками. — Як же далеко ми від Землі! Де там мій Єреван? Знаю, знаю, що ти зараз скажеш, жорстокий, черствий чоловіче! — повернувся він до Анрі Ламеля. — Ти змусиш мене позачергово готувати обід! Я сам на це напросився, тому що обід сьогодні буде святковий…

Тим часом Віктор Платонов радий, що загальна увага була прикута до мікросонця, тихо перемовлявся з Челітою, яка перебувала разом з групою Джемса Конта, в його ракетоплані. Їм обом успіх нашого досліду ніс подвійну радість: він давав їм надію на незагайну зустріч.

Як тільки з’явилось наше мікросонце, що освітлювало площу діаметром у кілька тисяч кілометрів, усе змінилось навкруги. Вперше за всю історію Венери на тіньовому боці планети настала весна.

Замість морозів з густими сніговицями прийшла стійка тепла погода. Сніг, що випав недавно, бурхливо танув і швидкими струмками стікав в озера й ріки. Ґрунт так розквасився, що важко було ходити: в’язка грязюка чвакала, прилипала до взуття, і ноги ставали такі важкі, мов до них прив’язали півпудові гирі. Від землі здіймалися випари. Вологість повітря досягала дев’яноста процентів. З гір бігли потоки води, які зливалися в грімкотливі водоспади.

Рослини, що приготувались до півторатижневого сну, зненацька пробудились. Усе довкола ожило. Ми стали свідками того, як пристосувалися венеріанські рослини до короткої весни. Багато з них прокидалося від зимового сну так хутко, що здавалося, неначе ми спостерігали все те, що відбувається круг нас, крізь чарівну лупу часу. Листки, ще вчора скручені в тугі жгути, швидко розправлялись і жадібно ловили тепле проміння. Бруньки набрякали й лускали за один день. Скрізь з’явилися жовті й руді молоді паростки, просто на очах вони підіймались за день сантиметрів на тридцять і вкривались ніжним листом. Рослини, ясна річ, квапилися. Адже вони не знали, що тепер їм не загрожує швидке настання холодів: мікросонце постійно перебувало в зеніті, переміщуючись разом з планетою.

Наш острів укрили казкової краси луки. Ми немов потрапили до підводного царства і блукали по дну в розкішному парку самого Посейдона. Жовте, ніжно-оранжеве, червонувате листя рослин здавалося шматочками янтарю і казковими коралами, а різнобарвні квіти, що погойдувалися на стеблах, — тропічними рибками.

Після того як ми запалили мікросонце,

Олена Миколаївна передала керівництво Анрі Ламелю. Його експедиція одержала складне і важке завдання: вони повинні були зібрати відомості про рослинний і тваринний світ у районі, що відводився для дослідження, вивчити бодай у загальних рисах його геологію, скласти карту магнітного поля, дослідити структуру хмар, виміряти глибини найважливіших водойм. Крім; того, їм було доручено зробити аерофотознімання поверхні Венери та привезти на Землю матеріал для складення детальної карти планети. Для цього вони взяли з собою автоматичний фотоапарат — компактний пристрій, встановлений на орнітоптері, який самостійно літав навколо Венери та знімав її поверхню.

Тепер наша експедиція мала допомогти їм завершити цю величезну наукову роботу.

Ми розділились на три групи: ботанічну, зоологічну і геолого-географічну. Робота в будь-якій із цих груп була цікава, та все ж під час жеребкування кожному хотілося витягти найдовшу паличку, щоб потрапити у групу зоологів до Анрі Ламеля. Мені поталанило, і я попав до нього разом з Оленою Миколаївною та Суорі Даричан.

— Звісно, обидві жінки потрапили до Ламеля. Ну й везе ж французам, матері його ковінька! Спадкове це в них, чи що? — пожартував Шаумян.

Ламель пояснив нам наші простенькі обов’язки.

— Візьміть із собою кіноапарати. Знімайте все, що вам здаватиметься цікавим. Але не розпорошуйтесь. Краще зберіть про кожну тварину якнайбільше спостережень. Не лінуйтесь занотовувати свої спостереження. На пам’ять не покладайтесь. Не забувайте про небезпеку. Зброя завжди має бути при вас.

Усе.

— І ще, — спохопився він, — географічних карт у нас поки що нема, тому орієнтуватись доведеться за допомогою компаса й секстанта по мікросонцю. Воно нерухоме відносно Венери і служить чудовим орієнтиром. Якщо по дорозі нагледите щось цікаве для геологів чи ботаніків, знімайте або записуйте координати. Анрі вирушив на пошуки з Суорі, а я з Оленою Миколаївною. Ламель доручив нам спостерігати за тваринами в теплих озерах-болітцях, що утворилися поряд з гейзерами. Ми довгенько просиджували у прибережних заростях. Які тільки істоти тут були!

Коло самого берега, раз по раз дотикаючись до мулкого дна, плавали невеликі, як кулак завбільшки, напівпрозорі грудочки. Їх було багато. Невеликими сачками ми підхопили декілька грудочок і опустили в банку. Вони були схожі на наших медуз, тільки ззаду мали плавці, а спереду, поряд з ледве помітним ротом, троє очей — двоє з боків, і одне на тім’ї. У шлунку просвічувалися шматочки їжі — трава, водорості, мошка, черв’яки.

— Тьху, яка бридота! — гидливо поморщилась Олена Миколаївна. — Не збагнути що. Амеба не амеба, драглі якісь!

— Відвеземо Анрі Ламелю, він розбереться.

Тут же біля берега походжали у воді птахи-ящери, довгоногі, з грубими колінними суглобами. Вони весь час порпалися своїми зігнутими дзьобами у мулі і з задоволенням ковтали білі драглисті грудочки.

По всій поверхні озера-болітця плавали великі яскраво-оранжеві квіти з товстими м’ясистими пелюстками. Вони були схожі на наші лілеї, тільки набагато більші, — з велику миску. Ми помітили, що птахи-ящери старанно обминали ці квіти, тримаючись від них на чималій відстані. Та ось на квітку сів великий жук, і одразу ж м’ясисті пелюстки квітки зійшлися, мов стулки капкана, — жук опинився в пастці.

Олена Миколаївна