Читати книгу - "Татарський острів, Василь Олександрович Лисенко"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— Так це вона мене й надоумила, — признався Іван, — скоріше побратися, щоб разом бути, бо не можемо ми жити одне без одного. Як сказати правду, так я покохав Надю ще в п'ятому класі. Сиджу, було, на уроці і очей з неї не зводжу. Як причарувала мене дівчина. А в восьмому класі дружити почали. Думали, мріяли, як далі жити будемо. А воно не так сталося, як гадалося. Мріяли після школи вчитися далі. Надя намірялася в педагогічний, а я на лісничого вивчитися. Тепер уже не про навчання доводиться думати, а як скоріше фашистів з землі нашої витурити.
— От тоді й весілля зіграємо, — перебила мати. — Після перемоги.
— Ні, Маріє Федорівно, — заперечив Іван. — Хапають фашисти дівчат, беруть їх на Татарський острів, вивозять на роботу в Німеччину. Заміжніх не так чіпають, як одиноких. Зіграємо скоро весілля і всіх вас запрошуємо.
— Спасибі, — подякувала Марія Федорівна. — Прийдемо обов'язково. А зараз сідай, Іване, снідати. Зварила свіжої картоплі, насмажила риби. Може, й чарку вип'єш?
— Не п'ю, — заперечливо похитав головою Гончар, — скільки житиму — в рот не буду брати! Це я остаточно вирішив!
— Он як! — здивувалася мати. — А як же весілля? Невже й на своєму весіллі жодної чарки не вип'єш! І чим же ти гостей будеш пригощати? Сироваткою чи чистою водицею?
— Чому сироваткою? — посміхнувся Іван. — Меду зваримо, наливки-тернівки, настояної на цукрі, маємо двоє відер — старі запаси лишилися. Меду я вже дістав, маю рецепт, як його варити.
— Де ж ти взяв той рецепт? — поцікавилася Мати.
— У діда Матвія, — відповів Іван, — в отого, що череду пасе. Він більше ста років прожив, а горілки ніколи не вживав. І знаєте, що він мені розповів?
— Скажи, то й ми послухаємо, — озвалася мати.
— Колись, — почав Іван, — на весіллях зовсім не пили горілки. Не було такого звичаю. А ставили на столи мед — смачний і солодкий напій. Потім уже повелася горілка. Пан наказав, щоб на кожне весілля брали в шинку відро оковитої. От люди й призвичаїлися до хмільного. Правда, не всі призвичаїлися, а багато й бунтували проти «чортового зілля». Розповів мені дід Матвій, — продовжував Іван, — що за кріпацтва в нашому селі пан поставив вісім шинків. Куди селянин не кинеться — всюди шинок. Терпіли люди, а потім зчинили бунт, попалили шинки, а шинкарів вигнали з села, ще й у хомутах, як злодіїв, по вулицях поводили. Судили потім тих бунтарів, різками шмагали. І діду дісталося, хоча він тоді й до парубка ще не дотягнув — скуштував різок, бо підніс запалений віхоть до льоху з горілкою.
— Страшне діло горілка, — погодилася Марія Федорівна, — скільки людей від неї спилося, померли молодими, дітей сиротами позалишали. Горілка, вона, як чума, а може, ще й страшніша пошесть. А без оковитої, — забідкалася мати, — зараз ніяк не можна. От прийде до нас староста або поліцай — мусиш ставити на стіл півлітру. Не поставиш — ворога наживеш.
— Так, зараз настала горілчана влада, — озвався Гончар, — бо вона на сивусі тримається. А хіба ні? Самі подумайте! Хто зараз на селі верховодить? Поліцаї, карателі, староста! І всі п'ють! І за все — півлітра! Ідеш в старостат за довідкою — неси первак. Треба піти до родичів у сусіднє село, проси дозвіл — і знову став на стіл пляшку. Без пляшки нікуди й не потикайся. І фашисти за службу поліцаям спиртом платять, споюють їх, щоб нічого не думали, сліпо виконували волю своїх господарів. Видав поліцай жандармам партизана або підпільника — одержуй літр спирту. Видав двох — маєш два літри. Їдуть поліцаї на облаву або палити села, напувають їх горілкою і фляга спирту на додачу.
— І люди, — озвалася мати, — почали варити самогонку.
— Дали дозвіл фашисти, — пояснив Іван, — мені поліцаї розповідали — кожен може гнати горілку в необмеженій кількості. У Києві й апарати самогонні продаються, виробляє їх якась німецька фірма, і продаються дуже дешево. Їздили ми недавно з лісником Трохимом Свічкою в Київ, бачили ці апарати. За сорок марок маєш заводський самогонний апарат. Повно їх лежало в магазині, бери хоч сто штук, лиш би твої гроші. Диво та й годі!
— Нема тут чого дивуватися, — обурено озвалася Галина Іванівна, — задумали фашисти споїти наш народ. Довго вони думали, тільки багато чого не врахували — нічого в них не вийде, даремно стараються!
— Про що ви говорите? — Гончар допитливо поглянув на Галину Іванівну.
— Задумали нам фашисти переповісти стару казку, тільки не на тих натрапили! Колись я читала, здається в творах Енгельса, як білі колонізатори використовували спирт в боротьбі з волелюбними племенами індіанців. Ніяк колонізатори не могли розгромити індіанців, дарма що мали вогнепальну зброю, гармати, боєприпаси. А в індіанців — луки, стріли, списи та бистрі коні. Довго тривала виснажлива війна. Індіанці хоробро захищали свою землю. Вони відходили в глиб лісів, збиралися з силами, нападали на ворогів, руйнували їх укріплення, відвойовували загарбані ними землі. Гвинтівки та гармати виявилися безсилими. Тоді колонізатори пішли на хитрість. З племенами було укладено «мир», і їх почали пригощати горілкою. Привозили її в необмеженій кількості, пригощали вождів, воїнів, жінок, дітей. І ті почали пити, бо ніхто з них не підозрював, яку небезпеку таїть в собі «вогняна вода». Незабаром від великого і волелюбного народу нічого не лишилося. Індіанські племена були розгромлені, знищені, їх залишки загнані в пустельні резервації, приречені на повільне вимирання. На землях індіанців поселилися підступні колонізатори. От і фашисти «милостиво» дозволили гнати горілку, привезли нам самогонні апарати, нагороджують зрадників спиртом.
— Невже вони думають, — запитав Іван, — що й ми зіп'ємося, як ті індіанці? Даремно сподіваються!
— Правильно, — озвалася Галина Іванівна. — Не знають вони нашого народу, нашої історії. Мій батько під час громадянської війни був комісаром Червоної Армії і часто розповідав, як більшовики боролися з пияцтвом, рятували трудящих від цієї страшної отрути. Я своїми очима бачила, як пили, мокли в горілці денікінці, петлюрівці, махновці. І жодного разу мені не доводилося бачити п'яного червоноармійця!
Погомонівши ще про се, про те, Іван нарешті став прощатися, а потім кивнув Юркові:
— Проведи мене до воріт.
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Татарський острів, Василь Олександрович Лисенко», після закриття браузера.