Читати книгу - "З вершин і низин, Франко І. Я."

Я Сурка, бідна жидівка.

Не дав бог росту, ні вроди:

Мала я ростом, похила,

Лицем і зо́всім погана.

Та й як було виростати

Стрункою й простою Сурці

Без батька й рідної неньки,

Відмалку поміж чужими,

Відмалку в тяжкій роботі,

У поштурковищі людськім!

Отак жила я літ двадцять.

І не жила, а хилялась,

Із коршми в коршму тинялась.

Робота денно і нічно,

Коршмарка зла і лінива,

Коршмар побожний, та злодій,

І вередливії гості.

Усяке те тільки й дума -

Слузі роботи завдати,

Слугу щипнути та штуркнуть,-

Слуга ж і писнуть не сміє,

Ще й усміхатися мусить,

Хоч гнів і сльози наверха.

Отак жила я літ двадцять.

Аж раз коршмар мені шепче:

«Приходь ти, Сурко, до мене

Вночі, як жінка поїде!»

Я хоч негарна й похила,

Хоч глупа виросла й темна,

Читать, писати не знаю,

Молитись богу не вмію,-

А таки я здогадалась,

Нащо я Юдці здалася.

Гадала зразу втікати,

Потім - коршмарці сказати,

А далі так розгадала:

«Однако вік мій минає,

Як та вода по болоті,

Без щастя, радощів жадних!

І вмру, і знати не буду

Того, чим тішаться другі;

А там, у небі, безплодним

Немає вступу, ні честі.

Нехай же буде й у мене

Дитя малесеньке! Боже,

Як же ж любить його буду!

Ті ручки й ніжки дрібнії

Своїми гріти устами!

Собі від рота відійму,

Щоб лиш воно було сите,

Саму най б’ють, зневажають,

Щоб лиш воно, моя квітка,

Росло, як людськії діти!»

Отак я думала часто,

Із річки носячи воду,

У кухні миючи миски,

Перучи шмаття жидівське.

І чула, як там під серцем

Воно все і дужче, і дужче

Ворушиться починало.

Не раз, бувало, аж дух в мні

Запре, я стану мов п’яна.

Робота з рук випадає -

Зажмурю очі і сиджу…

І вже ввижаєсь, півсонній,

Воно - маленьке, рожеве,

Ціле м’якеньке, пухкеє,

Як треплесь в мами на груді,

Сміється, дрига ніжками.

І так сиділа б хоч вік весь,

Якби коршмарка не вздріла

І в карк не вдарила міцно

Та не прикрикнула грізно.

А я з мрій своїх прокинусь,

Гляджу на неї - не злісно!

Не було злості й крихітки

У моїм серці в ту пору -

А гордо так, як царівна,

Отак сказала би злюці:

«Хоч ти коршмарка багата,

А я лиш служниця бідна,

А я тепер тобі рівна!

Я мати, злюко, я мати!»

Аж як прийшлось мені родить,

Тоді коршмарка дізналась.

Ой-ой, що гвалту, що крику!

Мене із коршми прогнала,

Хоч сніг був, вітер і студень.

А Юдка жінки боявся,

Не смів і писнуть нічого.

Та все ж ще мав милосердя:

Запряг кобилу в санчата,

Відвіз мя, хору, до баби

І тайком дав кілька ринських,

І мовив: «Сурко, небого,

Живи ти в баби, док можеш,

Я буду дбати про тебе.

Лиш, бійся бога, нічого

Не мов ти моїй коршмарці,

Що ся дитина від мене!

А то зжене мя зо світу!»

Дав бог, родився мій хлопчик,

Здоровий, гарний, як ангел!

Живу я місяць у баби,

Уже й зовсім я здорова,

Та не приходить мій Юдка!

А баба бідна, старенька,

В самої їсти нема що,

Зарібків также ніяких -

Прийшлось нам круто, ой круто!

І каже баба до мене:

«Ти бачиш, Сурко-небого,

Що нам тут жити не можна,-

Тра гнізд тепліших шукати.

Запру я хату на зиму,

Піду до війта в комірне.

А ти бери си дитину,

Іди, небого, до Юдки!

А не прийме тя Юдчиха,

Іди де далі між люди!»

Мороз був лютий і вітер,

Курило снігом по полю.

Я, майже гола і боса,-

Що тільки мала тепліше,

Всім обвинула дитину,

Самій про себе байдуже! -

Іду до ко́ршми до Юдки.

Прийшла до коршми. Юдчиха

Лиш глип на мене, мов каня…

(Слуга вже інша при кухні).

«Чого ти хочеш?» - питає.

«П’ять літ я,- мовлю,- робила,

Прийшла по плату зарібну…»

Ех, як не крикне Юдчиха:

«Скажи, гадюко погана,

Скажи, чия се дитина?»

«Моя,- говорю,- та й божа».

«Скажи, хто батько дитини,

Бо не побачиш заплати!»

«Сього не скажу ніколи!»

«Так марш ми, дрантя, із хати!

Щезай у безвість від мене

Із своїм плодом поганим!»

«Юдчихо, бійтеся бога! -

Говорю.- Бачте, там студінь,

Я майже гола і боса,

Дитина в мене маленька,

Куди ж під ніч я дінуся?»

«Проч, не погань мені хати!

Іди й до вовчої мами!»

І прискочила зміюка

І випхнула мя за двері

Під ніч у куряву й студінь.

Пішла я, мов божевільна.

На серці в мене так важко…

І де се Юдка подівся,

Чом не явив ані ока,

Чом не сказав ані слова,

Не вговкав жінки-гадюки?

І де тепер я дінуся,

Куди попрошуся в хату?

П’ять літ у коршмі жила я,

Але села я не знала,

Людей не знала, що в сірих

Отих хатах проживають.

Страшні були вни для мене,

Усі здавалися п’яні,

Усі здавались охочі

Побить жидівку, полаять.

І стало так мені страшно,

Немов я в лісі густому

Поміж вовками.

Темніло.

Розплакалася дитина.

І чую я, що ще