Читати книгу - "З вершин і низин, Франко І. Я."
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
СУРКА
Я Сурка, бідна жидівка.
Не дав бог росту, ні вроди:
Мала я ростом, похила,
Лицем і зо́всім погана.
Та й як було виростати
Стрункою й простою Сурці
Без батька й рідної неньки,
Відмалку поміж чужими,
Відмалку в тяжкій роботі,
У поштурковищі людськім!
Отак жила я літ двадцять.
І не жила, а хилялась,
Із коршми в коршму тинялась.
Робота денно і нічно,
Коршмарка зла і лінива,
Коршмар побожний, та злодій,
І вередливії гості.
Усяке те тільки й дума -
Слузі роботи завдати,
Слугу щипнути та штуркнуть,-
Слуга ж і писнуть не сміє,
Ще й усміхатися мусить,
Хоч гнів і сльози наверха.
Отак жила я літ двадцять.
Аж раз коршмар мені шепче:
«Приходь ти, Сурко, до мене
Вночі, як жінка поїде!»
Я хоч негарна й похила,
Хоч глупа виросла й темна,
Читать, писати не знаю,
Молитись богу не вмію,-
А таки я здогадалась,
Нащо я Юдці здалася.
Гадала зразу втікати,
Потім - коршмарці сказати,
А далі так розгадала:
«Однако вік мій минає,
Як та вода по болоті,
Без щастя, радощів жадних!
І вмру, і знати не буду
Того, чим тішаться другі;
А там, у небі, безплодним
Немає вступу, ні честі.
Нехай же буде й у мене
Дитя малесеньке! Боже,
Як же ж любить його буду!
Ті ручки й ніжки дрібнії
Своїми гріти устами!
Собі від рота відійму,
Щоб лиш воно було сите,
Саму най б’ють, зневажають,
Щоб лиш воно, моя квітка,
Росло, як людськії діти!»
Отак я думала часто,
Із річки носячи воду,
У кухні миючи миски,
Перучи шмаття жидівське.
І чула, як там під серцем
Воно все і дужче, і дужче
Ворушиться починало.
Не раз, бувало, аж дух в мні
Запре, я стану мов п’яна.
Робота з рук випадає -
Зажмурю очі і сиджу…
І вже ввижаєсь, півсонній,
Воно - маленьке, рожеве,
Ціле м’якеньке, пухкеє,
Як треплесь в мами на груді,
Сміється, дрига ніжками.
І так сиділа б хоч вік весь,
Якби коршмарка не вздріла
І в карк не вдарила міцно
Та не прикрикнула грізно.
А я з мрій своїх прокинусь,
Гляджу на неї - не злісно!
Не було злості й крихітки
У моїм серці в ту пору -
А гордо так, як царівна,
Отак сказала би злюці:
«Хоч ти коршмарка багата,
А я лиш служниця бідна,
А я тепер тобі рівна!
Я мати, злюко, я мати!»
Аж як прийшлось мені родить,
Тоді коршмарка дізналась.
Ой-ой, що гвалту, що крику!
Мене із коршми прогнала,
Хоч сніг був, вітер і студень.
А Юдка жінки боявся,
Не смів і писнуть нічого.
Та все ж ще мав милосердя:
Запряг кобилу в санчата,
Відвіз мя, хору, до баби
І тайком дав кілька ринських,
І мовив: «Сурко, небого,
Живи ти в баби, док можеш,
Я буду дбати про тебе.
Лиш, бійся бога, нічого
Не мов ти моїй коршмарці,
Що ся дитина від мене!
А то зжене мя зо світу!»
Дав бог, родився мій хлопчик,
Здоровий, гарний, як ангел!
Живу я місяць у баби,
Уже й зовсім я здорова,
Та не приходить мій Юдка!
А баба бідна, старенька,
В самої їсти нема що,
Зарібків также ніяких -
Прийшлось нам круто, ой круто!
І каже баба до мене:
«Ти бачиш, Сурко-небого,
Що нам тут жити не можна,-
Тра гнізд тепліших шукати.
Запру я хату на зиму,
Піду до війта в комірне.
А ти бери си дитину,
Іди, небого, до Юдки!
А не прийме тя Юдчиха,
Іди де далі між люди!»
Мороз був лютий і вітер,
Курило снігом по полю.
Я, майже гола і боса,-
Що тільки мала тепліше,
Всім обвинула дитину,
Самій про себе байдуже! -
Іду до ко́ршми до Юдки.
Прийшла до коршми. Юдчиха
Лиш глип на мене, мов каня…
(Слуга вже інша при кухні).
«Чого ти хочеш?» - питає.
«П’ять літ я,- мовлю,- робила,
Прийшла по плату зарібну…»
Ех, як не крикне Юдчиха:
«Скажи, гадюко погана,
Скажи, чия се дитина?»
«Моя,- говорю,- та й божа».
«Скажи, хто батько дитини,
Бо не побачиш заплати!»
«Сього не скажу ніколи!»
«Так марш ми, дрантя, із хати!
Щезай у безвість від мене
Із своїм плодом поганим!»
«Юдчихо, бійтеся бога! -
Говорю.- Бачте, там студінь,
Я майже гола і боса,
Дитина в мене маленька,
Куди ж під ніч я дінуся?»
«Проч, не погань мені хати!
Іди й до вовчої мами!»
І прискочила зміюка
І випхнула мя за двері
Під ніч у куряву й студінь.
Пішла я, мов божевільна.
На серці в мене так важко…
І де се Юдка подівся,
Чом не явив ані ока,
Чом не сказав ані слова,
Не вговкав жінки-гадюки?
І де тепер я дінуся,
Куди попрошуся в хату?
П’ять літ у коршмі жила я,
Але села я не знала,
Людей не знала, що в сірих
Отих хатах проживають.
Страшні були вни для мене,
Усі здавалися п’яні,
Усі здавались охочі
Побить жидівку, полаять.
І стало так мені страшно,
Немов я в лісі густому
Поміж вовками.
Темніло.
Розплакалася дитина.
І чую я, що ще
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «З вершин і низин, Франко І. Я.», після закриття браузера.