Читати книгу - "Варта у Грі. Артефакти Праги, Наталія Ярославівна Матолінець"

Тіло могло вже з однаковим успіхом лежати на дні Влтави чи спочивати десь у глухому кутку далекого парку.

«І тоді до біса всі твої вміння, дівчино», — пошерхлий голос у голові нагадував, як часто неминуче обертається найменш приємним боком.

Наприкінці мосту Брусінка кивнула своєму давньому приятелеві Яну[2], пошепки загадала бажання біля його ніг, як робили туристи, й набрала Амброза.

— Вартка? Не бачив, — втомлено відказав той. — Златан чекав її сьогодні, але та бісова дівиця не прийшла.

— Сам ти бісова дівиця, — огризнулася Бру. — Коли вона мала бути?

— Десята. Ми збиралися на десяту.

Відьма вкусила себе за губу. Часу було менше, аніж їй хотілося.

— Златан що ж — додому повіявся? — спитала вона, сподіваючись на мізерний шанс того, що вузол розв'яжеться по-іншому, без її допомоги.

— Ага, — підтвердив Амброз. — Тобі щось треба від тих двох? Підкинути? А потім можна до мене...

— Я вже поруч, швидше дійду до них сама, — заперечила Брусінка.

Вплутувати Амброжека не можна. Вартові тут випадкові гості, а от із главою темних ще довго працювати поруч. Тож хай йому міцно спиться... Відьма попрощалася з другом і набрала сестру, а тоді суворо наказала Карафці зустріти її з усім необхідним зіллям біля будинку Богуміна.

Якщо Варту вбили не там, утішала себе Брусінка, то ще й ранок не зблисне, як можна буде заговорити з її духом і дізнатися хоча б, де шукати тіло.

***

Хвилини тяглися вперед невловимим рухом стрілок.

Златан дивився поперед себе невидющими очима. Не міг сфокусувати погляд.

— Варто, ти знущаєшся з мене? — процідив, знаючи, що відповіді не почує.

Зі стіни навпроти зиркали з осудом чорно-білі фотопортрети. Черговий Златан із роду Богумінів — батько, котрого він не пам'ятав. Бо той пішов через прокляття. І Меделіна. Матір, якої він не пам'ятав, бо та пішла сама, не залишивши йому жодного вибору чи права голосу.

Тиша висіла непорушно.

Златан знав, що треба зателефонувати суддям. Треба повідомити про трагедію. Але тоді вони ввірвуться сюди і будуть висловлювати свої теорії. Торкатимуться тіла і шукатимуть сліди, яких він сам не знайшов. А потім її заберуть. Не залишивши йому жодного вибору чи права голосу. Як завжди.

Слабинка всередині переконувала, що краще закінчити це. Нічого не буде вже. Ніщо вже не має сенсу. Слабинка билася відчайдушно — за право провалитись у вічну темряву і наздогнати Варту на її шляху на той бік...

Златан притулився спиною до холодної стіни, закинув голову назад і дозволив собі на кілька секунд повірити в те, що закінчить усе просто тут і зараз. Зненацька його опанувало розуміння того, чому Меделіна зробила це з собою. Адже вона теж втратила того, з ким хотіла пройти весь шлях, до кінця.

Златан гірко розсміявся: чи не вперше в житті відчув химерне єднання з матір'ю. Те, чого йому завжди бракувало, прийшло в отакий момент. Як і думка, що пробилася невчасно між його сумнівами, просте бажання — пройти весь шлях, до кінця. Із цією ось, цією буремною чародійкою. Як очевидно, як просто.

Після цього він здушив слабинку всередині й розчавив її остаточно. Справи чекали.

Насамперед — знайти вбивцю.

***

Коли в двері забарабанили, маг кинув погляд на годинник: перша ночі. Сумнівний час для гостей. Він обперся рукою об паркет і спробував підвестися. Несподівано кожен рух став вимагати більше зусиль, ніж будь-коли. Ніби власне тіло опиралося потребі ворушитись і вимагало натомість скніти десь у кутку.

— Чекай тут, — лагідно шепнув маг до Варти й поправив кілька пасом, які впали на її обличчя. Навіть зараз воно здавалось, як завжди, трохи похмурим, а права брова вигиналася, мовби висловлювала недовіру.

У двері застукотіли наполегливіше.

Златан провів пальцями знизу догори, піднімаючи щити, і вийшов у коридор.

На порозі квартири чекали двоє відьом: Брусінка і незнайома русявка, яка тримала її попід руку і витріщалася на мага з переляком.

— Де Варта? — глава молодшого шабашу відштовхнула подругу і зміряла Златана поглядом, налитим підозрою та гнівом. — Я знаю, що сталось. Я можу врятувати її.

— Що вам треба, відьмаччя? — просипів маг зовсім чужим голосом.

— Я-асно, ми на місці. А цей уже з котушок злетів, — Брусінка закотила очі, діловито переступила поріг і відсунула Златана з дороги, хоч і була ледь не вполовину нижчою за нього. — Іди до кухні, Карафка тобі зробить заспокійливе і все пояснить. Я до Варти. Не заважай, часу на теревені нема.

— Що ти верзеш?.. — процідив Златан крізь зуби, але відчув, що сил не має навіть на опір відьмам. Підсвідомість підказувала, що нічого злого в них на меті нема.

— Потім повідаю, час не жде, — буркнула Брусінка і безпомилково зайшла у вітальню.

Златан дозволив другій відьмі провести його до кухні. Там він бухнувся на стілець і поклав голову на руки. Усе здавалося нереальним та далеким. Дзвякали чашки, булькотів чайник. Усе крутилося, включно з його головою, яка стала важкою й гарячою.

— Тримайся, чаклуне, — невагома рука відьми лягла йому на голову і незграбно погладила волосся. — Брусінка своє діло знає. Їй під силу навіть із духами померлих говорити... Ну ж бо, подивися на мене.

Златан визирнув із-під кучерів. Русява відьма тут же тицьнула йому під носа чашку з чаєм, їдкий запах якого міг би й трупа підняти.

— Слухай мене, уважно слухай, — дівчина сіла навпроти і взяла руки мага у свої. — Мене Карафіят звуть, я молодша сестра Бру й Душанки. Душанка — найліпша провидиця у всему місті. Те, що бачить вона, — точно збудеться...

— Дуже радий, — огризнувся маг, котрого не цікавили ні Бру, ні Душанка. Підозрював, що не відчув би нічого, навіть якби йому зараз тицьнули в руки обидва артефакти.

— Душа бачила Варту, — скривилася Карафіят, — і те, що з нею сталось. Але не могла сказати про це — бо тоді доля зробила б інший поворот. Натомість вона вирішила врятувати твою подругу.

— Не вдалося, як бачиш. Варта мертва, — вимовивши ці слова, Златан відчув усю їхню вагу і знову обперся чолом об стіл.

— Ти зле слухаєш! — вела далі відьма. — Душа дала Варті випити Вогонь Джульєтти. Бо знала, що її мали втруїти.

— Хто? —