Читати книгу - "Фактор Черчилля. Як одна людина змінила історію, Борис Джонсон"

які для сучасного політика видалися б просто немислимими, а він це робив із усією своєю завзятістю та самовпевненістю. А проте цілком очевидно, що у його діях простежується значна відмінність між реакцією людини, що важко бореться, бо на неї нападають, і вчинками задирливого вояки, який сам є причиною конфлікту. Це різниця між агресією та опором, або принаймні атакою та контратакою.

Звичайно ж, він прагнув здобуття особистої пошани у тих пізніх вікторіанських імперських війнах. Та це не означає, що він схвалював справу, у якій був задіяний. Пригадайте його огиду від вчинку Кітченера із могилою Магді або його напади на «злочинну і малодушну» війну на Північно-Західному індійському кордоні. Нічим не спровокована імперіалістична агресія та шовіністична патріотичність викликали у нього відразу. Він не вірив у війну заради самої колоніальної експансії. І ці свої ліберальні погляди він переносив із вікторіанського поля бою в едвардіанський уряд.

Одного ранку в лютому 1906 року на робочому місці на посаді заступника міністра у Міністерстві у справах колоній його потурбували. Зустрічі з ним очікувала пані. Едді Марш спробував був випровадити її, та вона не бажала нічого слухати. Це була висока, доволі приваблива жінка на ім’я Флора Луґард, така собі Боудіка84 Британської імперії. Насправді вона — колишня редакторка колоніальних справ у «Таймс» — була авторкою назви «Нігерія» на позначення тих широких земель. І славилась тим, що була тверда, наче цвях. У пізньому віці вона вийшла заміж за знаменитого вбивцю аборигенів сера Фредеріка Луґарда, і її місією в той день було роз’яснити юному «хлопчикові» (яким вона вважала Черчилля), як йому слід, в біса, поводитись із Західною Африкою. Вона пропонувала віддати ті землі як сатрапію їй та чоловікові, щоб вони могли керувати ними як заманеться: часом із Лондона, а іноді просто на місці, але завжди зі щедрим застосуванням добре змащеної новітньої зброї.

Та виявилося, що «хлопчик» знав, із ким має справу і хто її чоловік. Йому добре було відомо, як той моржовусий сер Фредерік розв’язував проблеми — випалюючи солом’яні хатини і винищуючи кулями та снарядами тисячі беззахисних тубільців. Як Черчилль писав, таке «хронічне кровопролиття» було «безглуздим і тривожним». Він казав: «Люди, не обізнані з імперською термінологією, усю ту кампанію, швидше за все, сприймуть спотворено, як жорстоке вбивство місцевих жителів та привласнення їхніх земель». І Флорі Луґард він тоді (доволі ввічливо) відповів, що не схвалює її підходу. Так почалася ідеологічна ворожнеча. Черчилль роздавив план Луґардів стати царем і царицею над Західною Африкою, на подобу «деспотичної Росії»; сера Фредеріка відправили пакувати речі до Гонконга. Флора Луґард опротестовувала це рішення перед усіма, ким могла, мовляв, Черчилль неправий і влада повинна струменитися з дула гвинтівки, а її спосіб поводження з територіями, такими як Африка, є єдино правильним.

Черчилль же стверджував, що немає сенсу триматися за величезні шматки землі у Нігерії, і цілком підтримував відкликання сил. Звісно, він вірив в імперію — і навіть анексував частину Кенії, коли був там у 1907 році, але він це робив за допомогою олівця, а не кулемета максим. Він не дотримувався ідеї завойовницької або агресивної війни, і загалом ця мета не була властива Британії ні в 1914-му, ні в 1939-му.

Черчилль дійсно був відповідальним за (справді доцільне) нарощування військово-морських сил безпосередньо перед Першою світовою, проте у політику він прийшов не як мілітарист. Його перший виступ у 1901 році викликав добрячу хвилю несхвального бурмотіння у торі, оскільки здався на диво пробурським. «Якби я лише був тим буром на полі бою, — казав він, — сподіваюсь, я був би буром, який боровся на тому полі…» Гадаю, при цих словах у лавах представників торі, що вже закотили були очі, промайнуло: «Невже він має на увазі, що хотів би боротися проти нас?»

Із самого початку він презирливо ставився до надмірних витрат на потреби війська — як, власне, і його батько до того — і у 1908 році проводив кампанію проти підвищення витрат на дредноути85 та наполягав на збільшенні видатків на соціальні програми. Звісно, добравшись до Адміралтейства, він змінив погляд щодо витрат на оборону (як усі міністри, він перебував у полоні потреби підсилення потенціалу влади, і до того ж, на той момент, проблема німецької експансії була очевидною), проте саме Черчилль намагався пригальмувати гонку озброєнь. Саме він висунув ідею так званих морських «канікул» — двостороннього мораторію на побудову бойових кораблів.

Навіть тоді, на зорі війни, саме він прагнув поїхати до німецького військово-морського головнокомандувача гросс-адмірала фон Тірпіца, щоб переконати його пригасити запал. Та Міністерство зовнішньополітичних справ не дозволило цього, і у передвечір катастрофи на зустрічі європейських лідерів, яку згодом назвуть самітом, він наполягав на розумному врегулюванні ситуації.

Черчилль ані тужив за війною, ані торжествував від кровопролиття. У 1916 році, ставши свідком немислимих жахіть, він повернувся з окопів у Палату громад, де розповідав про війну із запалом, притаманним поетам Вілфреду Оуену і Зіґфріду Сассуну. Він бачив страшенні злидні, загибель людей, могили, розсипані тут і там, тож його завданням було сповістити про це вдовам. «Що відбувається, коли ми сідаємо за стіл вечеряти, чи йдемо до теплої домівки, чи вкладаємося спати? — запитував він членів парламенту. — Близько тисячі чоловіків — англійців, британців, людей нашої крові — штабелями падають кривавим лахміттям».

Черчилль ніколи не бажав війни, він їх бачив удосталь. У 1919 році, перебуваючи на посаді Секретаря воєнного часу, він спробував скоротити військовий бюджет запровадженням правила 10 років, згідно з яким Британський уряд ухвалюватиме рішення, виходячи з припущення, що найближчі 10 років війни у Європі не буде. У 1920-му, як канцлер Скарбниці, він знову виступав проти витрат на оборону, і цього разу в нього були прямі повноваження. Насправді у пізні 1930-ті прибічники Чемберлена все ще (несправедливо) звинувачували його в неготовності країни до оборони.

Звісно, до того часу він знову спонукав колег збільшити витрати на оборону, щоб бути спроможними нарівні протистояти розширенню люфтваффе, проте його налаштованість аж ніяк не опишеш як підтримку або прославляння ідеї війни чи підбурювання до неї. Він говорив, як Кассандра, як той, хто зазирнув у склеп майбутнього. У 1938 році, у період Чеської кризи, після відставки Ідена, він цілу ніч не міг заснути: «Я бачив, як світло дня повільно повзе у моє вікно, й узрів внутрішнім зором перед собою видіння смерті».

Історики й далі дискутуватимуть стосовно причин Першої світової війни, і правда у тому, що жодна європейська держава не