Читати книгу - "Лавандовий грудень, Горова Ольга"

 Вона вирішила не сперечатися, зручно влаштувалася на його плечі та відключилася, не звертаючи уваги ні на музику за стіною, ні на періодичні вибухи петард і феєрверків, що продовжувалися на вулиці.

 Перший тиждень Нового року у Мили виявився тихим. Не дивно, бо основні подарунки всі вже вручили. І вона вирішила повністю насолодитися цим відпочинком. У Жені більша частина тижня видалася робочою, працювали здебільшого з іноземними замовниками, а у тих свята вже закінчилися. Тож він майже весь тиждень прожив у неї, щоб ближче і до роботи ходити, і з нею більше часу разом проводити.

 Обідали в кафе та й вечеряли частіше там.

 Якась лінива розслабленість обома заволоділа, нічого не хотілося особливого, просто відпочивати вдвох і насолоджуватися цим часом. До того ж погода вкотре втішила: третього січня знову повалив сніг, приховавши місто пухнастим білим покривалом, іскристим і чистим. Діти знову заполонили двори та усі, хоч трохи придатні до того пагорби, хвацько спускаючись на санчатах, часом так, що Милі страшнувато спостерігати за цим ставало. А Женя посміювався з її хвилювань і розповідав, що вони в такому віці з друзями витворяли. Їй і смішно, і моторошно від його оповідань ставало.

– Жах! Куди ваші батьки лише дивилися? – весело обурювалася вона.

– Та ну, діти ж, Міло! Як інакше? Веселощів хотілося, і щоб свист у вухах, коли злітаєш з гірки на поліетиленовому пакеті, – сміявся Женя у відповідь. – Він куди краще санок ковзає. Хоча так, кілька разів з деревом зустрічався, і таке бувало, – визнавав він. – Раз на собі друга додому тягнув, коли він ногу вивихнув після такого зіткнення. Але все одно зараз є про що згадати. І нам тоді було весело.

 Вона лише головою хитала. Їй нічого подібного не дозволяли. Тобто на санках Міла каталася, і в сніжки на подвір'ї з друзями грала. І барикади будувала. Але щоб з гірки та так нерозумно ризикувати... Не було. Їй не дозволяли просто, а Мілі в дитинстві й на думку не спадало з батьками сперечатися.

І мимоволі приходили в голову думки про те, як би вона виховувала своїх дітей? Їх, спільних... Вони не говорили більше про це начебто. Але Женя іноді давав зрозуміти, що зовсім не проти та хотів би. І Міла почала про це замислюватись.

 Шостого січня Женя теж працював. Мила ж взагалі не виходила з дому. З самого ранку включила гірлянду на ялинці, яку вони все ж таки зібрали разом із Женею, хай і тридцятого числа. І насолоджувалася атмосферою свята, що тихо наближалось. 

 Раніше і не відзначала особливо Різдво. А поряд із Женею просто відчула цю «святковість». Ось у нього такий настрій останні два дні був, ніби помацати його передчуття та очікування можна було, вирувала в ньому радість.

Приготувала вечерю, вирішивши, що трохи безглуздо зупинятися на пісних стравах, якщо вони в принципі до цього моменту не постили. Але кутю приготувала. Особисто. Не багато, а як данина традиціям більше. І узвар зварила. Просто тому, що сама його дуже любила. Крім цього запекла качку, вирішивши, що їм із Женею на двох більше нічого особливо й не треба. Салат ще, можливо...

Поки стояла і думала, у двері подзвонили. Дивуючись, хто це може бути, адже Женя обіцяв повернутися години за дві, не раніше, Міла пішла відкривати.

– Ти раніше? – здивувалася та щиро зраділа, побачивши, що це все-таки він.

– Раніше. Вирішив сюрприз зробити, – Женя посміхнувся у відповідь та увійшов.

 Але якийсь дуже серйозний весь був, зібраний. Навіть трохи напружений. Мила це відчула. Помітила в тому, як він поводився, і руки чомусь за спиною тримав. А ще уважно дивився на неї, наче шукав щось у зовнішньому вигляді чи погляді Мили.

– Що трапилося? – не зрозуміла вона, навіть нервувати трохи стала.

Женя похитав головою, начебто кажучи, що нічого, а потім глибоко вдихнув. І витяг все ж таки руки з-за спини. Простягнув їй букет троянд і якийсь об'ємний паперовий пакет:

– Я тобі подарунок заборгував, – усміхнувся він. – Особливий. Виправляюсь.

– Ой, – Міла розсміялася від полегшення. – Дякую, Женю! Але правда, не треба було так серйозно... – простягла руки, щоб взяти це все.

– Міло, кохана, подивися, будь ласка, – перервавши її, попросив він, відвівши руку з квітами убік і наполегливо простягаючи їй пакет. – Дуже хотілося догодити тобі.

Вона посміхнулася ще ширше. Чомусь і сумніву не виникло, що інакше може вийти. Але щоб зробити Жені приємно, зазирнула всередину пакета та витягла іграшку.

 Не дуже великого, але неймовірно пухнастого, нереально приємного на дотик плюшевого ведмедика. Лавандового кольору. Шалено мило! Просто невимовно. Хотілося відразу притулитися до цього хутра.

 У ведмедика на шиї була пов'язана стрічка з якимось написом та малюнком квіток лаванди. Але Міла не на це дивилася. До цієї стрічки виявилася прив'язана каблучка. Така... Що говорить... Причому однозначно. Золота, з одним великим каменем у центрі.

– Женю? – невпевнено протягнула Міла, піднявши на нього очі.

Він дивився на неї так уважно, ніби фізично відвести погляд не міг.

– Виходь за мене, Міло! – хрипким голосом попросив він. – Обіцяю, що зроблю все, щоб ти була щаслива зі мною!

 Вона закусила губу, міцно стискаючи цього ведмедика в руках. Дуже хотілося відповісти “так”. З неймовірною силою!

– Ти впевнений, Женю? – таки уточнила вона. – Адже ми не так давно знайомі... – нагадала.

А він усміхнувся нарешті широко і впевнено.

– Жодного сумніву! – відмахнувся Женя від її слів. – Як показує мій досвід: довге знайомство ні від чого не страхує та не рятує. А я з тобою таке відчуваю, чого ніколи не знав. І я далі це відчувати хочу! І прокидатися з тобою поряд, Міло. Цілувати тоді, коли заманеться, з повним правом! Кохаю тебе! І дітей наших хочу, щоб такі ж казкові та мрійники були, як і ти, моя улюблена фея! – він підійшов впритул, відклавши квіти на тумбу.

Обхопив Мілу за талію, міцно обійнявши. Нахилився, притулившись своїм чолом до її.