Читати книгу - "Ностромо. Приморське сказання"

Дон Хосе, вмостившись у своєму кріслі-гойдалці, поклав собі на коліна капелюха, а Деку походжав туди-сюди через усю кімнату, ступаючи між столиками, заваленими різними дрібничками, і майже зникаючи з очей за високими спинками шкіряних канап. Він думав про сердите обличчя Антонії й був певен, що дійде з нею згоди. Не для того ж він оселився в Сулако, щоб сваритися з Антонією.

Мартін Деку злився на самого себе. Усе, що він бачив і чув навколо, підривало усталені погляди цивілізованого європейця, яким він був. Зовсім інша річ — спостерігати за революціями здалеку, з паризьких бульварів. Але тут, на місці, годі було відкараскатись від цієї трагікомедії, просто вигукнувши:

— Quelle farce![150]

Він почувався причетним до реальної політичної боротьби, яка тут точилась, і це враження загострювала віра Антонії в успіх справи. Грубість цих реалій вражала його почуття. Він сам дивувався зі своєї чутливості.

«Гадаю, я тепер більший костаґуанеро, ніж міг припустити», — подумав він.

У ньому наростала погорда як реакція на його скептичне ставлення до боротьби, в яку його втягло пристрасне захоплення Антонією. Він утішався, кажучи собі, що він — не патріот, а закоханий.

Дами зайшли до вітальні вже без капелюшків, і пані Ґулд низько присіла за маленьким чайним столиком. Антонія зайняла своє звичне місце у візитні години — у куточку шкіряної канапи, набравши суворо-граційної пози з віялом у руці. Деку, відхилившись від прямої лінії свого маршруту, підійшов і нахилився над високою спинкою її канапи.

Він довго й тихо щось їй говорив на вухо ззаду, ледь усміхаючись і ніби виправдовуючись фамільярним тоном. Віяло мало не випало їй з руки і лежало в неї на колінах. Вона не дивилась на Мартіна. Його швидка мова ставала дедалі наполегливішою і ніжнішою. Врешті-решт він наважився трохи засміятись.

— Та ну. Вибачте. Я ж повинен іноді бувати серйозним.

Він примовк. Вона трохи повернула голову, повільно звела свої сині очі й подивилась на нього заспокоєно і запитально.

— Ви ж не думаєте, що я серйозний, коли через день називаю Монтеро у Porvenir-і gran’ bestia[151]? Це несерйозне заняття. Жодне заняття не є серйозним, навіть коли кара за провал — куля в серце!

Вона стисла віяло.

— Ви ж розумієте, що в думки може закрастись якась логіка, тобто якийсь здоровий глузд, — якийсь проблиск правди. Маю на увазі безумовну правду, якій немає місця у політиці чи журналістиці. Мені трапилося сказати те, що я думаю. І ви розсердилися! Якщо ви зробите мені ласку і трохи подумаєте над моїми словами, то побачите, що я говорив як патріот.

Вона аж тепер розтулила свої червоні вуста, і від її неласкавості не лишилось і сліду:

— Так, але ви не бачите мети. Від людей треба вимагати за їхніми здібностями. Гадаю, насправді ніхто не знеохотився, — можливо, крім вас, доне Мартіне.

— Боже борони! Найменше мені б хотілося, щоб ви так про мене думали, — легко зронив він і замовк.

Вона почала поволі обмахуватись віялом, не підіймаючи руки. Перегодом він пристрасно шепнув:

— Антоніє!

Вона усміхнулась і на англійський лад простягла руку Чарлзові Ґулду, який сáме їй вклонився, а Деку, спираючись ліктями на спинку канапи, опустив очі і пробурмотів:

— Bonjour[152].

Сеньйор адміністрадóр копальні Сан-Томе на мить схилився над дружиною. Вони обмінялись кількома словами, з яких було чути лише уривок фрази пані Ґулд «…величезний ентузіазм».

— Так, — півголосом почав Деку. — От і він такий самий!

— Чистісінький наклеп, — не дуже суворо заперечила Антонія.

— А ви візьміть і попросіть його пожертвувати заради великої спільної справи його копальню, — прошепотів Деку.

Озвався дон Хосе. Говорячи, він радісно потирав руки. Прекрасний зовнішній вигляд військових частин і велика кількість нових ефективних гвинтівок на озброєнні тих сміливців вселяли в нього палку віру в перемогу.

Чарлз Ґулд, дуже високий і худий, стояв перед кріслом дона Хосе і слухав, але на його обличчі годі було прочитати щось, окрім приязної й шанобливої уваги.

Тим часом Антонія підвелась і, перейшовши через кімнату, зупинилась перед одним із трьох високих вікон, які виходили на вулицю. Деку пішов за нею. Вікно було відчинене навстіж, і він притулився до товстої стіни. Довгі згортки дамастових портьєр, що звисали з широкого бронзового карниза, почасти ховали його від поглядів з кімнати. Він згорнув руки на грудях і невідривно дивився на профіль Антонії.

На хідники вúсипав народ, який повернувся з гавані, до вікна долітало човгання сандалів і тихий гул голосів. Час від часу шпаристою бруківкою Calle de la Constitutión[153] повільно котилась карета. У Сулако було небагато приватних екіпажів, у найвелелюдніші години на Аламеді їх можна було порахувати на пальцях. Великі фамільні ковчеги погойдувались на високих шкіряних ресорах, повні-повнісінькі миловидних напудрованих личок з напрочуд живими чорними очима. І першим проїхав дон Хусте Лопес, голова Провінційної асамблеї, разом із трьома чарівними доньками, урочисто вбраний у чорний фрак та цупку білу краватку, як тоді, коли керував дебатами з високої трибуни. Хоча всі вони підняли очі, Антонія не помахала їм рукою на знак вітання, і вони вдали, що не помітили молодих людей, двох костаґуанеро з європейськими манерами, чию ексцентричність обговорювали за зачиненими на засув віконницями перші родини Сулако. А тоді мимо прокотила сеньйора Ґавіласо де Вальдес, вродлива і велична вдова, у великому повозі, в якому вона зазвичай їздила до свого заміського будинку, оточена почтом озброєних вершників у шкіряних костюмах і великих сомбреро з карабінами при сідлах. Похóдила вона з дуже знатної родини, була жінкою гордою, багатою і добросердою. Її другий син, Хайме, щойно вирушив з військами Барріоса. Старший, нікчема з лихою вдачею, був зі своїми походеньками на вустах усього Сулако, ще й запекло грав у карти в клубі. Двоє менших хлопців сиділи з жовтими ріб’єристськими кокардами на кашкетах на передньому сидінні. Їхня мати теж удала, що не помітила сеньйора Деку, який привселюдно говорив з Антонією, кидаючи виклик усім умовностям. А він же навіть не її novio[154], наскільки відомо! Хоча навіть у такому разі це було б доволі скандально. Але велична стара дама, яку шанували і якою захоплювались перші родини, була б ще більше вражена, якби почула, про що вони перемовлялися.

— Ви сказали, що я забув про мету? Я маю в цьому світі лише одну мету.

Вона зробила майже невловний заперечний порух головою, далі дивлячись через вулицю на будинок Авельяносів, сірий, з ознаками руйнації та з залізними засувами на вікнах, наче в’язниця.

— І її було