Читати книгу - "Варта!Варта!, Террі Пратчетт"

«У цьому оголеному місті, мабуть, мільйони історій, — подумав Ваймз. — Але чому мені завжди трапляються саме такі?» 

— Коли вони зустрічаються? — спитав він. 

— Щопонеділка, о пів на восьму, вхід десять пенсів, — швидко відповів Колон. — А щодо народних танцюристів, то з цим жодних проблем. Пам’ятаєте, вам завжди було цікаво, що капрал Ноббс поробляє у свої вільні вечори? 

Колонове обличчя розпливлося в усмішці від вуха до вуха. 

— Ні! — не повірив Ваймз. — Тільки не Ноббі! 

— Ага! — сказав Колон, задоволений результатом. 

— Що, стрибає собі з дзвіночками і вимахує хустинкою? 

— Він каже, що це важливо — зберігати давні народні традиції, — сказав Колон. 

— Ноббі? Пан Заціди-сталевим-носаком-у-пах, Я-просто-перевіряв-клямку-і-вона-сама-відчинилася? 

— Так, дивний старий світ, еге ж? Він дуже цього соромиться. 

— Ну треба ж, — сказав Ваймз. 

— Таке завжди виявиться, та ніколи не знаєш, як саме. Хай там як, сторож сказав, що Просвітлене братство постійно лишає по собі безлад. Видряпані крейдою позначки на підлозі, казав він. І ніколи не ставлять стільці на місце і не миють чайник. Останнім часом вони збиралися частіше, — додав Колон. — Минулого тижня малювальники голих жінок були змушені зустрічатися деінде. 

— Що ти зробив з нашим підозрюваним? — запитав Ваймз. 

— З ним? Ой, він накивав п’ятами, капітане, — присоромлено відповів сержант. 

— Як так? Не схоже було, що він у стані втекти. 

— Ну, коли ми сюди повернулися, то всадовили його біля вогню і вкутали, бо він і далі тремтів, — розповідав сержант Колон, поки Ваймз застібав свої обладунки. 

— Сподіваюся, ви не з’їли його піцу. 

— Еррол з’їв. Це через сир, бачте, він стає геть… 

— Продовжуйте. 

— Ну, — розповідав Колон недоладно, — він і далі типу тремтів і бідкався про драконів і всяке таке. Нам, чесно кажучи, стало його шкода. А тоді він раптом зривається і геть без причини вибігає в двері. 

Ваймз кинув погляд на велике, відкрите й нечесне сержантове обличчя. 

— Геть без причини? — перепитав він. 

— Ну, ми вирішили перекусити, і я послав Ноббі в пекарню, бачте, і, ну, ми побилися об заклад, що ув’язнений має щось з’їсти… 

— Так? — підбадьорливо сказав Ваймз. 

— Ну, коли Ноббі спитав, чи не хоче він, щоб йому підсмажили фіглянок, він просто закричав і втік. 

— Отак просто? — спитав Ваймз. — Ви йому ніяк не погрожували? 

— Аж ніяк, капітане. Цілковита таємниця, як мене спитаєте. Він щось постійно торочив про якогось Верховного гросмейстера. 

— Гм-м, — Ваймз виглянув у вікно. Сірий туман вкутав світ приглушеним світлом. — Котра година? — спитав він. 

— П’ята, сер. 

— Гаразд. Що ж, перш ніж стемніє… 

Колон прокашлявся. 

— Ранку, сер. Це вже завтра, сер. 

— Ви дозволили мені спати цілий день? 

— Рука не піднімалася вас будити, сер. Жодної драконячої активності, якщо ви про це. Насправді, все наче вимерло. 

Ваймз зиркнув на нього і відчинив вікно. 

Туман клубочився повільним водоспадом із жовтявими краями. 

— Ми переконані, що він полетів собі, — почувся Колонів голос позаду. 

Ваймз втупився у важкі темні хмари, що клубочилися вгорі. 

— Сподіваюся, на час коронації випогодиться, — стурбовано продовжив Колон. — З вами все гаразд, сер? 

«Він нікуди не полетів, — подумав Ваймз. — Нащо йому кудись летіти? Ми не можемо завдати йому шкоди, і в нього тут є все, що він хоче. Він десь там, угорі». 

— З вами все гаразд, сер? — повторив Колон. 

Він мусить бути десь там, угорі, в тумані. Там вдосталь всіляких веж. 

— О котрій коронація, сержанте? — спитав він. 

— Опівдні, сер. І пан Вонс передав для вас повідомлення про те, що ви у своїх найкращих обладунках маєте бути серед усіх міських керівників, сер. 

— Так і сказав? 

— І сержант Зашерет та денний загін вишикуються у почесній сторожі, сер. 

— З чим? — непевно спитав Ваймз, уважно вглядаючись у небо. 

— Пробачте, сер? 

Ваймз примружився, щоб краще розгледіти дах. 

— Гм-м? — перепитав він. 

— Я сказав, що вони вишикуються у почесній сторожі, сер, — повторив сержант Колон. 

— Він там, угорі, сержанте, — сказав Ваймз. — Я практично чую його запах. 

— Так, сер, — покірно відповів Колон. 

— Він вирішує, що робити далі. 

— Так, сер? 

— Вони, знаєш, зовсім не дурні. Вони просто не думають так, як ми. 

— Так, сер. 

— Тому грець із тою почесною сторожею. Я хочу, щоб троє моїх людей були вгорі на дахах, зрозуміло? 

— Так, се… Що? 

— Вгорі на дахах. На самому верху. Коли він з’явиться, я хочу, щоб ми перші про це знали. 

Колон своїм виразом спробував показати, що сам він не хотів. 

— Ви гадаєте, це добра ідея, сер? — ризикнув він. 

Ваймз кинув на нього порожній погляд. 

— Так, сержанте, гадаю. Це моя ідея, — холодно відповів він. — А тепер ідіть і виконуйте. 

Залишившись сам, Ваймз умився і поголився у холодній воді, а тоді довго нишпорив у похідній скрині, аж поки не видобув на світ свій церемоніальний нагрудник і червоний плащ. Що ж, плащ колись був червоним і подекуди досі таким лишився, хоча більше нагадував невеличку сітку, яку успішно могли використовували для ловитви молі. Там також був шолом, виклично без плюмажу, шар золота завтовшки з молекулу давним-давно з нього злущився. 

Він якось почав відкладати на новий плащ. Але що сталося з грошима? 

У кімнаті вартових нікого не було. Еррол лежав на уламках четвертого ящика фруктів, який для нього роздобув Ноббі. Решту вже було з’їдено чи перетравлено. У теплій тиші невпинне буркотіння його живота звучало особливо гучно. Час до часу він пхикав. 

Ваймз неуважно почухав його за вухом. 

— Що з тобою, малий? 

Двері з тріском розчахнулися. Морква увійшов, помітив Ваймза, що сидів навпочіпки біля розтрощеного ящика, і відсалютував. 

— Ми за нього трохи хвилюємося, — зголосився він. — Не з’їв своє вугілля. Просто лежить тут, труситься і весь час скавулить. Як гадаєте, може, з ним щось не те? 

— Можливо, — сказав Ваймз. — Але щось не те — це цілком нормально для дракона. Вони завжди дають цьому раду. Так чи інакше. 

Еррол скорботно глянув на нього і знову заплющив очі. Ваймз натягнув на нього клапоть укривала. 

Почувся писк. Він понишпорив довкола тремтливого драконового тільця, витягнув маленького гумового бегемота, здивовано на нього витріщився і кілька разів для проби натиснув. 

— Я подумав, він зможе з цим гратися, — трохи присоромлено сказав Морква. 

— Ви купили йому іграшку? 

— Так, сер. 

— Яка добра думка. 

Ваймз сподівався, що Морква не помітив пухнастого м’ячика, захованого позаду в коробці. Той був досить дорогим. 

Він залишив їх удвох і вийшов назовні. 

Зараз там було ще більше прапорів. Люди починали вишиковуватися вздовж основних вулиць, хоча лишалися ще години чекання. Атмосфера навколо досі гнітила. 

Раптом він відчув апетит — такий, що його вгамує щось більше, ніж келих-другий. За давньою звичкою він попрямував поснідати до «Реберні Гарґи», і там його чекала ще одна неприємна несподіванка. Зазвичай єдиною оздобою там була камізелька Облуди Гарґи, а з їжі були добрі ситні страви на холодний ранок: самі калорії, і жир, і протеїни, і, може, вітамін, що тихенько плакав, бо був геть самотнім. А тепер кімнату перетинали вигадливо зроблені паперові стрічки серпантину, і на нього дивилося написане крейдою меню, в якому слова «курунація» і «курулівський» то тут, то там траплялися у кожному кривулястому рядку. 

Ваймз втомлено тицьнув пальцем у заголовок меню. 

— Це що? — спитав