Читати книгу - "Багряні ріки"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Сестра Андре відчинила хвіртку в дерев’яних ґратах, що відділяли її від Каріма. Вона пройшла повз нього й попрямувала твердим кроком до молитовних стільців із плетеними сидіннями. Вона вклякла на одному з них перед колоною і похилила голову. Карім пройшов до переднього ряду й сів обличчям до неї. Запахи плетеної соломи, свічних недогарків і ладану кружляли довкола нього.
— Розповідайте, — сказав він, удивляючись у темну пляму на тому місці, де мало бути її лице.
— Вона прийшла до мене в червні вісімдесят другого, у неділю ввечері.
— Ви знали її до того?
— Ні. Ми зустрілися вперше тут, у цій церкві. Я не бачила її обличчя. Вона не назвала мені свого імені, не повідомила нічого про себе. Лише сказала, що потребує моєї допомоги. В одній особливій справі… Вона хотіла, щоб я знищила всі шкільні фотографії її сина. Щоб ніде не лишилося його обличчя.
— Навіщо?
— Вона була божевільна.
— Ну ж бо, сестро. Ви могли б вигадати й краще пояснення.
— Вона сказала, що її сина переслідують демони.
— Демони?
— Так вона висловилася. Сказала, що їм потрібне його обличчя.
— Інших причин вона не назвала?
— Ні. Вона стверджувала, що її син проклятий. Що його обличчя — це доказ, свідчення підступів сатани. Ще вона сказала, що їй із сином вдавалося уникати прокляття протягом двох років, але тепер лихо наздогнало їх і демони знову кружляють довкола них. Це було безглуздя. Божевілля. Вона була божевільна.
Карім жадібно ловив кожне слово сестри Андре. Він не розумів, що мала значити вся та історія про «доказ», але одне було цілком ясно: два роки перепочинку — це роки проведені в Сарзаку в цілковитій анонімності. Звідки ж прибули мати з сином?
— Якщо хлопчика справді переслідували якісь небезпечні істоти, навіщо тоді доручати цю таємну справу черниці, яка привертає до себе багато уваги?
Жінка не відповіла.
— Прошу вас, сестро, — прошепотів Карім.
— Вона сказала, що перепробувала все, аби врятувати свою дитину, але демони виявилися значно сильнішими за неї. Що її лишився тільки один порятунок — провести обряд екзорцизму над обличчям.
— Тобто?
— За її словами, це могла зробити лише я: дістати всі фотографії дитини, а потім спалити їх. Таким способом я мала вигнати демонів і звільнити обличчя її сина.
— Сестро, я нічого не розумію.
— Кажу ж вам: ця жінка була божевільна.
— Але чому саме ви? Та ж ваш монастир за дві сотні кілометрів від Сарзака!
Сестра Андре відповіла не відразу:
— Вона шукала мене. Вона вибрала мене.
— Що ви маєте на увазі?
— Я не завжди була кармеліткою. Доки покликання не прокинулося в мені, я сама була матір’ю, у мене була сім’я. Я мусила покинути чоловіка й маленького сина. Ця жінка гадала, що через це я їй не відмовлю. Вона мала рацію.
Карім далі вдивлявся в темряву під каптуром.
— Ви не розповіли мені всього, сестро, — не відступався він. — Якщо ви вважали, що ця жінка божевільна, навіщо послухалися її? Навіщо подалися так далеко по кілька світлин? Навіщо брехали, крали, нищили людське майно?
— Через хлопчика. Попри безумство його матері, попри всі її нісенітниці, я… я відчувала, що йому справді загрожує небезпека. І що єдиний спосіб допомогти йому — це виконати те, що від мене хоче його мати. Бодай для того, щоб заспокоїти її.
Карім натужно ковтнув. Мурашки знову побігли тілом, ще сильніше. Присунувшись до черниці, він попросив якомога м’якшим голосом:
— Розкажіть мені про цю жінку. Який вона мала вигляд? Я маю на увазі зовнішність.
— Дуже висока, кремезна. Щонайменше метр вісімдесят на зріст. Широкоплеча. Я ні разу не бачила її обличчя, але пригадую гриву волосся довкола нього, чорного, хвилястого. Вона також носила окуляри в грубій оправі. Одягнута була завжди в чорне, щось на кшталт бавовняного чи шерстяного светра…
— А батько хлопчика? Вона ніколи про нього не згадувала?
— Ні, ніколи.
Карім узявся руками за дерев’яну спинку молитовного стільця й нахилився до черниці ще ближче. Та інстинктивно відсахнулася.
— Скільки разів вона приходила? — запитав лейтенант.
— Чотири чи п’ять. Завжди в неділю. Уранці. Вона дала мені список імен та адрес — фотографа, сімей, у яких могли зберігатися світлини. Протягом тижня я намагалася роздобути їх. Розшукувала родини. Брехала. Крала. Я підкупила фотографа грошима, які мені дала ця жінка…
— Знімки ви віддавали їй?
— Ні. Я ж вам казала: вона хотіла, щоб я їх спалювала… Коли приїжджала, то лише викреслювала імена у своєму списку… Коли імен більше не лишилося, я… я відчула, що жінка заспокоїлась. Вона зникла, і більше я ніколи її не бачила. А мене поглинув морок. Я обрала усамітнення й життя в темряві. Я показую обличчя лише Богові. Відтоді не минуло й дня, щоб я не молилася за цього хлопчика. Я…
Зненацька вона затнулася, наче щось збагнула.
— А чому ви прийшли? Чому розпитуєте? Господи Боже, невже з Жюдом…
Карім підвівся. Запах ладана пік йому горло. Він усвідомив, що хапає ротом повітря. Лейтенант знову натужно ковтнув слину й поглянув на сестру Андре.
— Ви робили те, що вважали своїм обов’язком, — глухо промовив він. — Але це не допомогло. Через місяць хлопчик помер. Я не знаю як. Я не знаю чому. Але його мати була не така вже й божевільна, як вам здавалося. А вчора ввечері в Сарзаку хтось осквернив могилу Жюда. Тепер я практично впевнений у тому, що це вчинили ті самі демони, яких свого часу боялася мати хлопчика. Ця жінка жила у справжньому жахітті, сестро. І тепер це жахіття повернулося знову.
Черниця, не підводячи голови, тихо простогнала. Її каптур спадав каскадами чорно-білого шовку. Карім мовив далі, чимраз голосніше й упевненіше. Його хрипкий голос здіймався попід склепіння церкви, і лейтенант уже й не знав, до кого він звертається: до сестри Андре, до себе самого чи до Жюда.
— Я лише недосвідчений поліціянт, сестро. Одинак-пройдисвіт. Але це також значить, що тій учорашній мерзоті неабияк не пощастило. — Він знову вчепився за молитовний стілець. — Бо я дещо пообіцяв мертвому хлопчику, тямите, сестро? Бо я сам нізвідки й ніщо і ніхто мене не зупинить. Я ходжу власними дорогами, тямите? Власними дорогами!
Поліціянт нахилився до неї й відчув, як деревина тріщить під його пальцями.
— А тепер, сестро, поміркуйте добре. Пригадайте щось, що допомогло б мені натрапити на слід матері Жюда, будь-яку дрібницю.
Але черниця похитала опущеною головою.
— Я нічого не знаю.
— Ну ж бо,
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Багряні ріки», після закриття браузера.