Читати книгу - "Якщо кров тече"

ферми неподалік, начисто протертий від відбитків і вимитий хлором від залишків ДНК. Поліцію затопило дзвінками від охочих назвати підозрюваного, але жоден із тих сигналів не дав результату. Надії швидко впіймати злочинця змінилися побоюваннями, що той міг тільки почати свої справи. Голлі сподівається, що це не так, але досвід із Брейді Гартс­філдом змушує боятися найгіршого. «У найкращому разі, — думає вона (з холоднокровністю, колись їй геть чужою), — він убив себе».

У п’ятницю по обіді, коли вона закінчує звіт для «Лейк Фіделіті», дзвонить телефон. Це її мати, з новинами, яких Голлі боялася. Вона слухає, говорить доречні слова й дозволяє матері обходитися з нею наче з дитиною, якою та її досі вважає (хоча мета цього дзвінка в тому, щоб Голлі вчинила як доросла): питає, чи Голлі пам’ятає чистити зуби після їди, чи пам’ятає з їжею приймати ліки, чи обмежує перегляд кіно до чотирьох фільмів на тиждень тощо, тощо, тощо. Голлі намагається не звертати уваги на головний біль, який майже завжди в неї викликають материні дзвінки, особ­ливо цей. Вона запевняє матір, що так, приїде допомогти в неділю і прибуде до обіду, аби вони змогли влаштувати ще одну трапезу всією родиною.

«Моя родина, — думає Голлі. — Моя прибита родина».

Джером вимикає телефон, коли працює, тож Голлі дзвонить Тані Робінсон, мамі Джерома й Барбари. Каже Тані, що не зможе прийти до них на обід у неділю, бо мусить їхати з міста. Родинний негаразд. Вона пояснює, який саме, і Таня каже:

— Ох, Голлі. Так шкода це чути, люба. З тобою все буде добре?

— Так, — каже Голлі.

Вона завжди так відповідає, коли хтось ставить їй це жахливе питання. Майже впевнена, що її голос звучить нормально, але, щойно поклавши слухавку, закриває обличчя руками й починає плакати. Оте слово «люба». Назвати «любою» ту, кого всю старшу школу кликали «шваброю».

І хтось так тебе називає.

2

У суботу надвечір Голлі планує їхати за вказівкою застосунка «Waze», врахувавши зупинку, щоб заправити «пріус» і зайти в туалет. Щоб доїхати до обіду, їй треба вирушити о сьомій тридцять, що залишить їй час на чашку чаю (без кофеїну), грінку й варене яйце. Гарненько все продумавши й підготувавшись, вона дві години лежить без сну, чого не було в ніч вибуху в школі імені Альберта Макріді, а коли таки засинає, їй сниться Чет Ондовскі. Він розповідає про криваві сцени, які бачив, коли серед перших з’явився на місці події, і говорить речі, яких ніколи б не сказав по телебаченню. Цеглу заляпало кров’ю, каже він. Кросівка лежить, а в ній нога, каже він. Дівчинка, яка голосно кликала маму, каже він, кричала від болю, хоч він і намагався бути обережним, коли брав її на руки. Він бездоганно нейтрально викладає факти, але при цьому рве на собі одяг. Не тільки кишеню піджака й рукав, але спочатку відриває одну вилогу, тоді іншу. Зриває краватку й роздирає її навпіл. Тоді сорочку спереду, та так, що ґудзики розлітаються.

Сон або згасає раніше, ніж Ондовскі встигає взятися за штани, або її свідомість наступного ранку, коли дзвенить будильник на телефоні, відмовляється пам’ятати. У будь-якому разі вона прокидається, не відпочивши, й без насолоди їсть яйце з грінкою — просто заправляється перед гарантовано вимогливим днем. Вона зазвичай любить дорогу, але перспектива саме цієї мандрівки лягає на плечі фізичною вагою.

Її синя сумочка (яку вона подумки називає своїм похідним набором) стоїть біля дверей, уже з чистою зміною одягу й гігієнічними засобами на випадок, якщо доведеться залишитися на ніч. Вона закидає лямку на плече, їде ліфтом униз, геть від затишної квартири, відчиняє двері — а на сходинці сидить Джером Робінсон. П’є колу, біля нього стоїть рюкзак із наліпкою «ДЖЕРРІ ҐАРСІЯ ЖИВИЙ».

— Джером? Що ти тут робиш? — І додає, бо не може втриматися: — Ще й п’єш колу о пів на восьму ранку, пхе!

— Їду з тобою, — каже він, і його вигляд повідомляє, що сперечатися марно. От і добре, бо їй і не хочеться.

— Дякую, Джероме, — каже Голлі. Це важко, але вона спромагається не заплакати. — Дуже дбайливо з твого боку.

3

Джером сидить за кермом першу половину дороги, а тоді вони зупиняються, щоб заправитись бензином та злити воду, і міняються місцями. Голлі відчуває: жах перед тим, що на неї чекає («на нас», — виправляє себе вона), насідає тим сильніше, чим ближче вони підбираються до Ковінгтона, передмістя Клівленда. Щоб стримати страх, вона питає Джерома про його роботу. Про книгу.

— Звісно, якщо ти не хочеш про неї говорити, бо я знаю, що деякі автори не люблять…

Але Джером не від того. Усе почалося з обов’язкового завдання для курсу, що називався «Соціологія чорним по білому». Джером вирішив писати про свого прапрадіда, який народився в родині колишніх рабів у 1878 році. Альтон Робінсон провів дитинство і перші дорослі роки в Мемфісі, де в самому кінці дев’ятнадцятого сторіччя процвітав чорний середній клас. Коли жовта лихоманка й білі самосудні банди підірвали тамтешню збалансовану економіку, більшість чорної громади просто спакувала валізи, залишивши білих, на яких вони працювали, самих готувати собі їжу, вивозити сміття й витирати обісрані зади своїх дітей.

Альтон осів у Чикаґо, де працював на фабриці з пакування м’яса, відкладав собі гроші, а тоді за два роки до сухого закону відкрив чорний дансинг. Замість того щоб закрити справу, коли «вредні бабці почали розбивати барила» (рядок з листа, якого Альтон написав до сестри, — Джером знайшов збережену скриньку з його документами), він змінив місце і відкрив у Саус-Сайді підпільний бар, який став відомим під назвою «Чорна Сова».

Що більше Джером дізнавався про Альтона Робінсона — про його справи з Альфонсом Капоне, як він тричі уникнув замахів (учетверте пощастило менше), ймовірні підробітки шантажем, політичні маніпуляції, — що довшим ставав реферат, то менш важливою здавалася робота з інших предметів. Він здав товсту роботу й отримав схвальну оцінку.

— Що було доволі смішно, — каже він Голлі, коли вони розмінюють останні п’ятдесят кілометрів шляху. — Розумієш, реферат був вершиною айсберга. Або першою строфою котроїсь із тих нескінченних англійських балад. Але на той час уже минула половина другого семестру, і треба було підтягувати хвости з інших предметів. Щоб, розумієш, мадре і падре мною пишалися.

— Дуже зріле рішення, — каже жінка, котрій здається, що їй ніколи не вдавалося зробити так, аби мати й покійний батько нею пишалися. — Але це мало бути важко.

— Воно й було важко, — каже Джером. — У мене аж під ногами горіло, дитинко. Я хотів кинути все й узятися за прапрадідуся Альтона. Ото людина прожила епічне життя. Діаманти, перли, норкові шуби. Але дати матеріалу трохи настоятися було правильно. Коли я повернувся до нього — це було в червні, — то побачив, якою може бути тема, якщо правильно підійти до матеріалу. Ти колись читала «Хрещеного батька»?

— Читала книжку, бачила фільм, — швидко каже Голлі. — Усі три фільми. — Їй здається обов’язковим додати: — Останній не дуже хороший.

—